| dbo:abstract
|
- L'Església d'Orient, Església de Mesopotàmia o Església de Pèrsia va ser una de les primeres esglésies cristianes. Segons la tradició, va ser fundada per l'apòstol Tomàs. Ha tingut diversos cismes en la història i avui en dia moltes esglésies pertanyents a diferents comunions, en són les descendents directes:
* L'Església Assíria Oriental
* L'Antiga Església Oriental
* L'Església Catòlica Caldea (Catòlica Oriental) De les diverses Esglésies Orientals els , al sud d'Índia, que van néixer de l'activitat missionera de l', en són també hereus, encara que les afiliacions són diverses i complexes. (ca)
- Církev Východu nebo perská církev, východosyrská církev, babylonská církev, nestoriánská církev či chaldejská církev byla východní křesťanská církev východosyrského obřadu se sídlem v Mezopotámii. Byla jednou ze tří hlavních větví východního křesťanství, které vznikly z christologických sporů 5. a 6. století, vedle starobylých východních církví a . Během raného novověku došlo ke schizmatům a vznikly rivalizujicí patriarcháty, někdy dva, někdy tři. Od druhé poloviny 20. století se v Iráku hlásí k jejímu dědictví tři církve a v Indii několik dalších. (cs)
- كنيسة المشرق (بالسريانية: ܥܕܬܐ ܕܡܕܢܚܐ عدتّا دْمَدنحا)، كما عرفت بعدة أسماء مثل كنيسة فارس والكنيسة النسطورية (ويقال لأتباعها نساطرة) هي كنيسة مسيحية وجزء تاريخي من تقليد المسيحية السريانية ضمن المسيحية الشرقية. تستعمل تسمية كنيسة المشرق في وصف تاريخ الكنائس السريانية الشرقية التي ورثت عنها تقليدها الكنسي المميز لها، وتشمل هذه الكنائس حاليا بحسب هذا التعريف كل من كنيسة المشرق الآشورية وكنيسة المشرق القديمة والكنيسة الكلدانية الكاثوليكية في الشرق الأوسط بالإضافة إلى مجموعة من الكنائس في الهند أبرزها كنيسة السريان الملبار الكاثوليك. عقائدياً، يستعمل مصطلح كنيسة المشرق في وصف الكنائس الشرقية المستقلة التي استمرت باتباع العقيدة الأنطاكية خلال مجمع أفسس رافضة بذلك مقرراته وهو الأمر الذي أكسبها خطأ وصف «النسطورية»، فهي بهذا التعريف تنحصر على كنيسة المشرق القديمة وكنيسة المشرق الآشورية. نشأت هذه الكنيسة في بلاد ما بين النهرين ضمن الإمبراطورية الساسانية وانتشرت بعدئذ في معظم أنحاء آسيا. وصلت أوج قوتها بين القرنين السادس والرابع عشر حيث كانت حينئذ أكبر كنيسة انتشارا جغرافيا ممتدة من مصر إلى البحر الأصفر شرقا كما شملت بالإضافة إلى السريان المشارقة الذين احتفظوا بالبطريركية تقليديا الملايين من الفرس والترك والمغول والهنود والصينيين. بدأت كنيسة المشرق بالوهن بعد القرن الثالث عشر تحت ضغط الصراعات بين المنغول والصليبيين والمسلمين وأدت سلسلة اضطهادات شنها قادة الترك والمنغول الداخلين حديثا إلى الإسلام إلى انهيار المجتمعات المسيحية في آسيا الوسطى وبلاد فارس وانحسار كنيسة المشرق في مناطق نشأتها في شمال بلاد ما بين النهرين وبين مسيحيي القديس توما في كيرلا. وكانت مجازر تيمورلنك الحدث الذي أنهى كنيسة المشرق كمجموعة دينية مؤثرة. اعتنق جزء كبير من أتباعها الكاثوليكية منذ القرن السادس عشر فسموا بالكلدان الكاثوليك بينما استقر بطاركة كنيسة المشرق في جبال حكاري حتى القرن العشرين. انقسمت كنيسة المشرق على ذاتها في الستينات من القرن العشرين فتكونت كنيسة المشرق القديمة بينما تغير اسم الكنيسة رسمياً إلى كنيسة المشرق الآشورية. في عام 2017، قدّر تعداد أعضاء للكنيسة الكلدانية الكاثوليكية بحوالي 628,405 عضوًا، وكنيسة المشرق الآشورية بحوالي 323,300 عضواً، وكنيسة المشرق القديمة بحوالي 100,000 عضواً. تركت الكنيسة إرثاً أدبياً كبيراً مقارنة بحجمها الحالي وارتبطت بها العديد من المدارس اللاهوتية والفلسفية أبرزها مدرسة الرها ومدرسة نصيبين ومدرسة جنديسابور ونشطت تحت كنفها مجموعة كبيرة من اللاهوتيين كأفراهاط ونرساي. (ar)
- Η Εκκλησία της Ανατολής (κλασικά συριακά: ܥܕܬܐ ܕܡܕܢܚܐ), η οποία ονομάζεται επίσης Περσική Εκκλησία, Ανατολική Συριακή Εκκλησία, Εκκλησία της Βαβυλωνίας, Εκκλησία της Σελεύκειας, Εκκλησία της Εδέσσης ή ακόμα και Νεστοριανική Εκκλησία, ήταν Ανατολική Χριστιανική εκκλησία ανατολικοσυριακού λατρευτικού τύπου, με έδρα τη Μεσοποταμία. Ήταν ένας από τους τρεις κύριους κλάδους του Ανατολικού Χριστιανισμού που προέκυψαν από τις χριστολογικές αντιπαραθέσεις του 5ου και 6ου αιώνα, παράλληλα με τις Προχαλκηδόνιες Εκκλησίες και τη . Κατά την πρώιμη νεότερη περίοδο, μια σειρά από σχίσματα οδήγησαν σε αντίπαλα πατριαρχεία, άλλοτε δύο, άλλοτε τρία. Από το δεύτερο μισό του 20ου αιώνα, τρεις εκκλησίες στο Ιράκ διεκδικούν την κληρονομιά της Εκκλησίας της Ανατολής. Εν τω μεταξύ, οι ανατολικοσυριακές εκκλησίες στην Ινδία διεκδικούν την κληρονομιά της Εκκλησίας της Ανατολής εν Ινδία. Η Εκκλησία της Ανατολής οργανώθηκε το 410 ως η εθνική εκκλησία της Αυτοκρατορίας των Σασσανιδών μέσω του Συμβουλίου της Σελεύκειας-Κτησιφώντος. Το 424 διακήρυξε τον εαυτό της ανεξάρτητο από την εκκλησιαστική δομή της Ρωμαϊκής Αυτοκρατορίας. Επικεφαλής της Εκκλησίας της Ανατολής ήταν ο Πατριάρχης της Ανατολής εδραιωμένος στη Σελεύκεια-Κτησιφώντα, συνεχίζοντας μια γραμμή που, σύμφωνα με την παράδοσή της, φτάνει μέχρι την Αποστολική Εποχή. Σύμφωνα με την παράδοσή της, η Εκκλησία της Ανατολής ιδρύθηκε από τον Απόστολο Θωμά τον πρώτο αιώνα. Η θρησκευτική της ιεροτελεστία ήταν ανατολικοσυριακού λατρευτικού τύπου που χρησιμοποιεί τη Θεία Λειτουργία των Αγίων Θαδδαίος και Μάρης. Η Εκκλησία της Ανατολής, η οποία ήταν μέρος της Μεγάλης Εκκλησίας, κοινωνούσε άτομα της Ρωμαϊκής Αυτοκρατορίας έως ότου η Σύνοδος της Εφέσου καταδίκασε τον Νεστόριο το 431. Οι υποστηρικτές του Νεστορίου κατέφυγαν στην Περσία των Σασσανιδών, όπου η Εκκλησία αρνήθηκε να καταδικάσει τον Νεστόριο και κατηγορήθηκε για Νεστοριανισμό, μια αίρεση που αποδίδεται στον Νεστόριο. Ονομάστηκε λοιπόν Νεστοριανική Εκκλησία από όλες τις άλλες Ανατολικές Εκκλησίες, Χαλκηδονικές και μη, και από τη Δυτική Εκκλησία. Πολιτικά, η περσική και η ρωμαϊκή αυτοκρατορία βρίσκονταν σε πόλεμο μεταξύ τους, γεγονός που ανάγκασε την Εκκλησία της Ανατολής να αποστασιοποιηθεί από τις εκκλησίες εντός της ρωμαϊκής επικράτειας. Πιο πρόσφατα, ο τίτλος «Νεστοριανική» έχει χαρακτηριστεί ως «μια οικτρή εσφαλμένη ονομασία», και θεολογικά λανθασμένη από τους μελετητές. Η ίδια η Εκκλησία της Ανατολής άρχισε να αυτοαποκαλείται Νεστοριανική, αναθεμάτισε τη Σύνοδο της Εφέσου και στη λειτουργία της ο Νεστόριος αναφέρθηκε ως άγιος Ωστόσο, η χριστολογία της Εκκλησίας της Ανατολής τελικά συγκεντρώθηκε για να επικυρώσει τη Σύνοδο της Χαλκηδόνος στη Σύνοδο του Μαρ Αββά Α’ το 544. Συνεχίζοντας ως κοινότητα ζιμμήδων υπό το Σουνιτικό Χαλιφάτο μετά τη μουσουλμανική κατάκτηση της Περσίας (633–654), η Εκκλησία της Ανατολής έπαιξε σημαντικό ρόλο στην ιστορία του Χριστιανισμού στην Ασία. Μεταξύ του 9ου και του 14ου αιώνα, αντιπροσώπευε τη μεγαλύτερη χριστιανική ομολογία στον κόσμο από άποψη γεωγραφικής έκτασης. Ίδρυσε επισκοπές και κοινότητες που εκτείνονταν από τη Μεσόγειο Θάλασσα και το σημερινό Ιράκ και Ιράν, μέχρι την Ινδία (τους Θωμαϊστές της Κεράλας), τα Μογγολικά βασίλεια στην Κεντρική Ασία και την Κίνα κατά τη διάρκεια της δυναστείας των Τανγκ (7ος–9ος αι.). Τον 13ο και 14ο αιώνα, η εκκλησία γνώρισε μια τελική περίοδο επέκτασης υπό τη Μογγολική Αυτοκρατορία, όπου το ιερατείο της Εκκλησίας της Ανατολής που ασκούσε μεγάλη επιρροή βρέθηκε στο Μογγολικό δικαστήριο. Ακόμη και πριν η Εκκλησία της Ανατολής υποστεί ραγδαία παρακμή στο πεδίο επέκτασής της στην κεντρική Ασία τον 14ο αιώνα, είχε ήδη χάσει έδαφος στην πατρίδα της. Την παρακμή υποδεικνύει ο συρρικνούμενος κατάλογος των ενεργών επισκοπών. Γύρω στο έτος 1000, υπήρχαν περισσότερες από εξήντα επισκοπές σε όλη την Εγγύς Ανατολή, αλλά στα μέσα του 13ου αιώνα υπήρχαν περίπου είκοσι, και μετά τον Ταμερλάνο ο αριθμός μειώθηκε περαιτέρω σε μονάχα επτά. Στον απόηχο του κατακερματισμού της Μογγολικής Αυτοκρατορίας, οι ανερχόμενες κινεζικές και ισλαμικές ηγεσίες των Μογγόλων απώθησαν και παραλίγο να εξολοθρεύσουν την Εκκλησία της Ανατολής και τους οπαδούς της. Στη συνέχεια, οι επισκοπές της Εκκλησίας της Ανατολής παρέμειναν σε μεγάλο βαθμό περιορισμένες στην Άνω Μεσοποταμία και στους Θωμαϊστές στη μαλαβαρική ακτή (σημερινή Κεράλα, Ινδία). Έγιναν διαιρέσεις μέσα στην ίδια την εκκλησία, αλλά μέχρι το 1830 παρέμειναν δύο ενιαία πατριαρχεία και ξεχωριστές εκκλησίες: η και η (μια Ανατολική Καθολική Εκκλησία σε κοινωνία με την Αγία Έδρα). Η χωρίστηκε από την Εκκλησία της Ανατολής των Ασσυρίων το 1968. Το 2017, η Καθολική Εκκλησία των Χαλδαίων είχε περίπου 628.405 μέλη και η Εκκλησία της Ανατολής των Ασσυρίων 323.300, ενώ η Αρχαία Εκκλησία της Ανατολής είχε 100.000. Αυτό δεν λαμβάνει υπόψη τους Θωμαϊστές, οι οποίοι έχουν επίσης διαιρεθεί σε πολλά διαφορετικά δόγματα, συμπεριλαμβανομένων δύο καθολικών της Ανατολικής Συρίας και αρκετών άλλων Συριακών Ορθοδόξων κλάδων. (el)
- The Church of the East (Classical Syriac: ܥܕܬܐ ܕܡܕܢܚܐ, romanized: ʿĒḏtā d-Maḏenḥā) or the East Syriac Church, also called the Church of Seleucia-Ctesiphon, the Persian Church, the Assyrian Church, the Babylonian Church or the Nestorian Church, was an Eastern Christian church of the East Syriac Rite, based in Mesopotamia. It was one of three major branches of Eastern Christianity that arose from the Christological controversies of the 5th and 6th centuries, alongside the Oriental Orthodox Churches and the Chalcedonian Church. During the early modern period, a series of schisms gave rise to rival patriarchates, sometimes two, sometimes three. Since the latter half of the 20th century, three churches in Iraq claim the heritage of the Church of the East. Meanwhile, the East Syriac churches in India claim the heritage of the Church of the East in India. The Church of the East organized itself in 410 as the national church of the Sasanian Empire through the Council of Seleucia-Ctesiphon. In 424 it declared itself independent of the state church of the Roman Empire. The Church of the East was headed by the Catholicose of the East seated in Seleucia-Ctesiphon, continuing a line that, according to its tradition, stretched back to the Apostolic Age. According to its tradition, the Church of the East was established by Thomas the Apostle in the first century. Its liturgical rite was the East Syrian rite that employs the Divine Liturgy of Saints Addai and Mari. The Church of the East, which was part of the Great Church, shared communion with those in the Roman Empire until the Council of Ephesus condemned Nestorius in 431. Supporters of Nestorius took refuge in Sasanian Persia, where the Church refused to condemn Nestorius and became accused of Nestorianism, a heresy incorrectly attributed to Nestorius. It was therefore called the Nestorian Church by all the other Eastern churches, both Chalcedonian and non-Chalcedonian, and by the Western Church. Politically the Sassanian and Roman empires were at war with each other, which forced the Church of the East to distance itself from the churches within Roman territory. More recently, the "Nestorian" appellation has been called "a lamentable misnomer", and theologically incorrect by scholars. However, the Church of the East started to call itself Nestorian, it anathematized the Council of Ephesus, and in its liturgy Nestorius was mentioned as a saint. In 544, the general Council of the Church of the East approved the Council of Chalcedon at the Synod of Mar Aba I in 544. Continuing as a dhimmi community under the Sunni Caliphate after the Muslim conquest of Persia (633–654), the Church of the East played a major role in the history of Christianity in Asia. Between the 9th and 14th centuries, it represented the world's largest Christian denomination in terms of geographical extent. It established dioceses and communities stretching from the Mediterranean Sea and today's Iraq and Iran, to India (the Saint Thomas Syrian Christians of Kerala), the Mongol kingdoms in Central Asia, and China during the Tang dynasty (7th–9th centuries). In the 13th and 14th centuries, the church experienced a final period of expansion under the Mongol Empire, where influential Church of the East clergy sat in the Mongol court. Even before the Church of the East underwent a rapid decline in its field of expansion in Central Asia in the 14th century, it had already lost ground in its home territory. The decline is indicated by the shrinking list of active dioceses. Around the year 1000, there were more than sixty dioceses throughout the Near East, but by the middle of the 13th century there were about twenty, and after Timur Leng the number was further reduced to seven only. In the aftermath of the division of the Mongol Empire, the rising Chinese and Islamic Mongol leaderships pushed out and nearly eradicated the Church of the East and its followers. Thereafter, Church of the East dioceses remained largely confined to Upper Mesopotamia and to the Saint Thomas Syrian Christians in the Malabar Coast (modern-day Kerala, India). Divisions occurred within the church itself, but by 1830 two unified patriarchates and distinct churches remained: the Assyrian Church of the East and the Chaldean Catholic Church (an Eastern Catholic Church in communion with the Holy See). The Ancient Church of the East split from the Assyrian Church of the East in 1968. In 2017, the Chaldean Catholic Church had approximately 628,405 members and the Assyrian Church of the East had 323,300 to 380,000, while the Ancient Church of the East had 100,000. (en)
- La Iglesia del Oriente (en siríaco clásico, ܥܕܬܐ ܕܡܕܢܚܐ ʿĒḏtā d-Maḏenḥā), también llamada la Iglesia persa, Iglesia siria oriental, Iglesia de Babilonia, Iglesia seleuciana, Iglesia de Edesa, Iglesia caldea, o Iglesia nestoriana, fue una Iglesia cristiana oriental de basada en Mesopotamia. La Iglesia del Oriente se fundó en el siglo I, y, según la tradición, fue establecida por los apóstoles Tomás y Bartolomé junto con Tadeo de Edesa. La diáspora judía facilitó la evangelización de la Mesopotamia superior y se formaron Iglesias en los primeros años del cristianismo en ciudades como Edesa. En el siglo III ya había comunidades cristianas en el Imperio parto desde Mesopotamia hasta la región de Guilán. Litúrgicamente, la Iglesia se adhirió al rito siríaco oriental. Teológicamente, adoptó la doctrina difisita del nestorianismo, que enfatiza la separación de las naturalezas divina y humana de Jesús. Fue una de las tres ramas principales del cristianismo oriental que surgieron de las controversias cristológicas de los siglos V y VI, junto con las Iglesias ortodoxas orientales y las Iglesias calcedónicas. Durante el período moderno temprano, una serie de cismas dio lugar a dos o tres patriarcados rivales. Desde la segunda mitad del siglo XX, tres Iglesias basadas en Irak reclaman la herencia de la Iglesia del Oriente. Mientras tanto, las Iglesias siríacas orientales de la India reclaman la herencia de la Iglesia del Oriente en la India. Su historia se inició a fines del siglo I en la satrapía de Asuristán en el Imperio parto. Desde allí se extendió a otras partes de Asia durante el período de la antigüedad tardía y durante la Edad Media, desempeñando un papel importante en la historia de la expansión del cristianismo en Asia. La Iglesia del Oriente sufrió persecución bajo el dominio de los Sasánidas del 341 al 379, cuando miles fueron martirizados. Sin embargo, tras la muerte del Rey Sapor II, se comenzó un período de tolerancia religiosa. Aunque no la religión favorecida, la Iglesia era aprobada y permitida a existir y a hacer conversos. En el siglo V, el estado se abrió a la Iglesia con la condición de que se distanciara de las Iglesias que había en el Imperio Romano. Debido a estas presiones políticas de los Emperadores Sasánidas, la Iglesia en Persa se comenzó a alejar de la Iglesia del Imperio Romano y a acercarse al gobierno de su patria. En el año 410, la Iglesia oficialmente se integró al Imperio sasánida mediante el Concilio de Seleucia-Ctesifonte. Allí, los obispos se proclamaron de acuerdo con los cánones de Nicea y Constantinopla, mostrando su unidad en la fe universal de la Iglesia, y se comprometieron a rezar por el rey de reyes (el emperador sasánida) como una prueba de su lealtad. En el Sínodo de Markabta (424), los líderes de la Iglesia se declararon independiente de la estructura eclesiástica del Imperio romano, que se consolidó durante el cisma nestoriano (431-544). La Iglesia del Oriente fue encabezada por el patriarca (el Katholicós) del Oriente con su sede en Seleucia-Ctesifonte. Debido a factores políticos, los clérigos de la Iglesia del Oriente no participaron en el concilio de Éfeso, que condenó Nestorio, y oficialmente aceptaron sus enseñanzas sobre la unidad de las naturalezas de Cristo en el Sínodo en Seléucida (486). (es)
- L'Église de Perse ou Église de l'Orient (syriaque : ܥܕܬܐ ܕܡܕܢܚܐ, Ēdtāʾ d-Maḏenḥā), parfois appelée Église d'Assyrie ou Église de Mésopotamie, fut une des premières Églises chrétiennes. Selon la tradition, elle aurait été fondée par l'apôtre Thomas. D'abord dans la juridiction de l'Église d'Antioche, elle proclama son indépendance en 424 en tant que Catholicosat de Séleucie-Ctésiphon. Elle a connu plusieurs schismes au cours de son histoire et aujourd'hui plusieurs Églises, appartenant à des communions différentes, en sont les héritières directes :
* Églises des deux conciles
* l'Église apostolique assyrienne de l'Orient
* l'Ancienne Église de l'Orient
* Église catholique orientale
* l'Église catholique chaldéenne Les différentes Églises orientales des chrétiens de saint Thomas dans le Sud de l'Inde, qui sont nées de l'importante activité missionnaire de l'Église de l'Orient en Inde, en sont également héritières, même si les affiliations se sont diversifiées et complexifiées. (fr)
- Gereja di Timur (bahasa Suryani: ܥܕܬܐ ܕܡܕܢܚܐ, ʿĒḏtā d-Maḏenḥā), yang juga disebut Gereja Persia atau Gereja Nestorian, adalah salah satu Gereja Timur pengamal ritus Suryani Timur yang berbasis di Mesopotamia. Gereja ini adalah salah satu dari tiga cabang utama Gereja Timur yang lahir dari kontroversi-kontroversi kristologis abad ke-5 dan ke-6. Dua cabang utama lainnya adalah Gereja-Gereja Ortodoks Oriental dan Gereja Ortodoks Timur. Pada permulaan zaman modern, sederet skisma memecah Gereja ini menjadi beberapa kebatrikan yang saling bersaing, kadang-kadang ada dua, dan kadang-kadang ada tiga kebatrikan dalam waktu yang bersamaan. Sejak paruh akhir abad ke-20, tiga Gereja di Irak mengaku sebagai penerus sah Gereja di Timur, sementara Gereja-Gereja pengamal ritus Suryani Timur di India mengaku sebagai penerus sah Gereja di Timur di India. Gereja di Timur menata diri menjadi Gereja nasional Kemaharajaan Persia Sasani dalam tahun 410. Pada tahun 424, Gereja di Timur mengumumkan kemandiriannya dari tatanan Gereja di Kekaisaran Romawi. Kepala Gereja di Timur adalah yang bertakhta di selaku penerus suksesi kepemimpinan yang (menurut tradisi Gereja di Timur) bermula pada Zaman Apostolik. Menurut tradisinya sendiri, Gereja di Timur didirikan Rasul Tomas pada abad pertama. Ritus liturgisnya adalah ritus Suryani Timur yang menggunakan . Sebagai bagian dari Gereja Raya, Gereja di Timur menjalin persekutuan dengan Gereja-Gereja di Kekaisaran Romawi sampai Konsili Efesus Nestorius pada tahun 431. Para pendukung Nestorius berbondong-bondong mengungsi ke Persia. Karena menolak ikut-ikutan menganatema Nestorius, Gereja di Timur dituding menganut paham Nestorianisme, bidat yang konon diajarkan Nestorius. Inilah sebabnya Gereja Barat dan semua Gereja Timur lainnya, baik dari golongan Kalsedon maupun dari golongan non-Kalsedon, melabeli Gereja di Timur dengan sebutan "Gereja Nestorian". Dari segi politik, Persia dan Roma ketika itu sedang berperang, sehingga Gereja di Timur terpaksa menjaga jarak dengan Gereja-Gereja di wilayah Romawi. Belakangan ini, para sarjana menyifatkan sebutan "Nestorian" sebagai "sebutan keliru yang patut disesali", dan tidak tepat secara teologis. Gereja di Timur sendiri pun menyebut diri "Nestorian", menganatema Konsili Efesus, dan menggelari Nestorius sebagai santo di dalam liturginya. Meskipun demikian, para ahli kristologi Gereja di Timur pada akhirnya bersidang dan meratifikasi keputusan Konsili Kalsedon dalam Sinode Mar tahun 544. Sebagai golongan zimi di bawah daulat Islam di Persia (633-654), Gereja di Timur memainkan peran utama di dalam sejarah Kekristenan di Asia. Antara abad ke-9 sampai abad ke-14, Gereja di Timur merupakan denominasi Kristen terbesar di dunia dari segi luas geografis. Gereja di Timur mendirikan dan paguyuban-paguyuban dari Laut Tengah serta Irak dan Iran sekarang ini, sampai ke (umat Kristen Santo Tomas pengamal ritus Suryani di Kerala), kerajaan-kerajaan bangsa Mongol di Asia Tengah, dan kemaharajaan kulawangsa Tang di Tiongkok (abad ke-7 sampai abad ke-9). Pada abad ke-13 dan ke-14, Gereja di Timur mengalami masa-masa ekspansi terakhirnya di bawah daulat kemaharajaan bangsa Mongol, yakni masa-masa ketika para rohaniwan Gereja di Timur duduk di dalam majelis istana Mongol. Bahkan sebelum kehilangan sebagian besar wilayah pelayanannya pada abad ke-14, Gereja di Timur sudah kehilangan pijakan di kandang sendiri. Kemerosotan ini tampak pada penurunan jumlah keuskupan yang masih aktif. Sekitar tahun 1000, ada lebih dari enam puluh keuskupan di kawasan Timur Dekat, tetapi pada pertengahan abad ke-13 sudah tinggal sepertiganya saja, kemudian turun lagi menjadi tujuh keuskupan sesudah Timur Leng berkuasa. Sesudah kemaharajaan bangsa Mongol terpecah belah, para penguasa Tionghoa dan Mongol Islam mengusir bahkan nyaris memusnahkan Gereja di Timur maupun umatnya. Sesudah itu, hanya di daerah Mesopotamia Hulu dan Pesisir Malabar (sekarang Kerala, India) sajalah keuskupan-keuskupan Gereja di Timur dapat ditemukan. Skisma memecah belah Gereja ini, tetapi pada akhirnya tersisa dua kebatrikan pada tahun 1830, yakni Gereja Asyur di Timur dan Gereja Katolik Kaldea (salah satu Gereja Katolik Timur yang bersatu dengan Takhta Suci). pecah dari Gereja Asyur di Timur pada tahun 1968. Pada tahun 2017, umat Gereja Katolik Kaldea diperkirakan berjumlah 628.405 jiwa, sementara umat Gereja Asyur di Timur berjumlah 323.300 jiwa, dan umat Gereja Purba di Timur berjumlah 100.000 jiwa. Angka-angka tersebut tidak mencakup jumlah umat Kristen Santo Tomas pengamal ritus Suryani, yang juga terpecah belah menjadi beberapa denominasi, antara lain dua Gereja Katolik Suryani dan beberapa cabang Suryani. (in)
- De Kerk van het Oosten (Syrisch: ܥܕܬܐ ܕܡܕܢܚܐ, Idta dmadenkha) is de benaming voor meerdere christelijke kerken binnen het Syrisch christendom die het nestorianisme aanhangen. Oorspronkelijk was de Kerk van het Oosten (of de Oost-Syrische Kerk) één kerk, nadat zij zich afsplitste van de Syrische Kerk. De Kerk ontplooide een grote missionaire activiteit. China maakte in de 7e eeuw voor het eerst kennis met het christendom. In 635 arriveerde Alopen. Hij was de eerste christelijke missionaris in China. Uit die periode dateert de Nestoriaanse stele en een aantal documenten die bekendstaan als de Jezussoetra's. De kerk of het christendom zelf had in China de naam de Stralende Religie van Da Qin Een schisma in 1552 zorgde ervoor dat de Kerk van het Oosten in twee kerkgemeentes werd verdeeld. Enerzijds ontstond er de Assyrische Kerk van het Oosten en anderzijds de Chaldeeuws-Katholieke Kerk, een met Rome geünieerde kerk. De benamingen "Assyrisch" en "Chaldeeuws" dateren uit de 19e eeuw. Beide kerken noemen zich echter de Kerk van het Oosten. In 1898 splitste de voortgezette Assyrische Kerk van het Oosten zich nogmaals, toen een bisschop uit Iran zich met een grote groep gelovigen aansloot bij het Patriarchaat van Moskou. In 1964 vond er wederom een schisma plaats binnen de Assyrische Kerk, toen de toenmalige patriarch de gregoriaanse kalender wilde invoeren. De gelovigen die de "oude" juliaanse kalender wilden blijven aanhouden, vormden de onafhankelijke Oude Kerk van het Oosten. (nl)
- La Chiesa d'Oriente o Chiesa siriaca orientale (in siriaco ܥܕܬܐ ܕܡܕܢܚܐ Ēdṯāʾ d-Maḏenḥā), detta impropriamente Chiesa nestoriana o Chiesa persiana è stata una Chiesa cristiana pre-efesina, sorta in Mesopotamia nel V secolo e durata fino al 1552. La separazione della Chiesa d'Oriente dalle altre Chiese cristiane avvenne per il rifiuto di accettare la definizione del Concilio di Efeso del 431, che condannò Nestorio e definì dogmaticamente che Maria è Theotókos (genitrice di Dio). A livello teologico, la Chiesa d'Oriente si caratterizzò quindi per il riconoscimento dei soli primi due concili ecumenici (Concilio di Nicea I del 325 e Concilio di Costantinopoli I del 381) e per la venerazione di Nestorio come santo. La Chiesa d'Oriente conobbe una rapida espansione che portò i suoi missionari a fondare comunità fino all'India (dove già esistevano comunità cristiane autoctone, i cosiddetti "cristiani di san Tommaso") e alla Cina. La comunità monastica siriaco-orientale stabilitasi a Chang'an (antico nome di Xi'an, capitale della Dinastia Tang) fu, nel VII secolo, la prima documentata comunità cristiana nel Paese orientale. Con lo la Chiesa d'Oriente si divise in due: la Chiesa cattolica caldea (che entrò in comunione col Papa) e la Chiesa assira d'Oriente; da quest'ultima si è poi successivamente separata, nel 1964, l'Antica Chiesa d'Oriente. (it)
- Kościół Wschodu (syr. ܥܕܬܐ ܕܡܕܢܚܐ ʿĒ(d)tāʾ d-Maḏn(ə)ḥāʾ) zwany także Kościołem nestoriańskim – chrześcijański kościół wschodni należący do tradycji syryjskiej. Początkowo jeden z wielu kościołów państwa perskich Sasanidów rozprzestrzenił się na Azję. Między IX, a XIV wiekiem stał się największym z chrześcijańskich kościołów, jeśli chodzi o zasięg geograficzny – jego rozciągały się od Morza Śródziemnego do Chin i Indii. Kościołowi Wschodu przewodzili patriarchowie, których rodowód wedle tradycji sięgał apostołów. Liturgicznie działał wedle rytu chaldejskiego, zaś teologicznie był powiązany z doktryną nestoriańską, kładącą nacisk na wyjątkowość boskiego i ludzkiego aspektu Jezusa. Doktryna oraz jej twórca, Nestoriusz (386–451) zostali potępieni przez sobór efeski w 431 roku, co doprowadziło do oraz ucieczki wielu zwolenników Nestoriusza do Persji. Zamieszkujący ten kraj chrześcijanie przyjęli uciekinierów i z czasem zaadaptowali ich poglądy przez co był często nazywany Kościołem Nestoriańskim. Pod panowaniem Sasanidów liczebność wiernych rosła, a po podboju islamskim zostali uznani jako dhimmi i objęci ochroną. Od VI wieku nestorianie rozrośli się znacznie, zakładając społeczności w (Chrześcijanie Świętego Tomasza), Azji Środkowej (zwłaszcza wśród plemion mongolskich) i Chinach za panowania dynastii Tang. W wiekach XIII i XIV, pod panowaniem imperium mongolskiego nestorianie znaleźli się u szczytu ekspansji geograficznej. Od XIV wieku rozpoczął się powolny upadek Kościoła Wschodu, wywołany wpływami zewnętrznymi. Imperium mongolskie rozpadło się na pomniejsze, często zwaśnione państwa, dynastia Ming obaliła potomków Kubiłaja-chana i wydaliła chrześcijan oraz innych obcych kulturowo (w tym manichejczyków), zaś wielu zamieszkujących Środkową Azję Mongołów przyjęło islam. Muzułmański przywódca Mongołów Timur Chromy (1336–1405) prawie do szczętu wytępił chrześcijan zamieszkujących Persję – chrześcijaństwo nestoriańskie zostało w wielkiej części ograniczone do Górnej Mezopotamii oraz Wybrzeża Malabarskiego. Schizma z XVI wieku wyłoniła odrębne kościoły – Asyryjski Kościół Wschodu, oraz pozostające w unii ze Stolicą Apostolską Kościół chaldejski i kościoły wschodnie. (pl)
- Це́рковь Восто́ка (сир. ܥܕܬܐ ܕܡܕܢܚܐ ʿĒ(d)tāʾ d-Maḏn(ə)ḥāʾ), известная также как Несторианская церковь, Персидская церковь; (арам. ܥܕܬܐ ܩܕܝܫܬܐ ܘܫܠܝܚܝܬܐ ܩܬܘܠܝܩܝ ܕܡܕܢܚܐ ܕܐܬܘܪ̈ܝܐ) — историческая христианская церковь восточно-сирийского обряда, возникшая среди арамеоязычного населения Месопотамии в I веке. Являлась частью сирийской традиции восточного христианства, считаясь единственной представительницей так называемого несторианского направления христианства. Церковь Востока возглавлял католикос-патриарх Востока. Единая Церковь Востока фактически прекратила существование после раскола в XVI веке. По географическим и политическим причинам догматическое развитие Церкви Востока происходило изолированно от остального христианского мира. В спорах между двумя крупнейшими богословскими школами античности, александрийской и антиохийской, Восток тяготел к последней. Оригинальные идеи ранних богословов Церкви Востока: Афраата Персидского, Ефрема Сирина и Нарсая Нисибийского были тесно связаны с концепциями учителей антиохийской школы Диодора Тарсийского, Феодора Мопсуестийского и Нестория. По причине удалённости на Востоке рецепция принятых на западных соборах решений происходила с запозданием. Только в 410 году были признаны каноны Первого Вселенского собора 325 года, а в 420 году ряда других важных поместных соборов IV века. Церковь Востока отвергла решения Третьего Вселенского собора, отказавшись анафематствовать Нестория и фактически приняла близкое к несторианству учение. Вследствие накопившихся терминологических разногласий вероопределение Халкидонского собора 451 года было признано на Востоке запутанным и не точным. Окончательному разрыву с миафизитскими и халкидонскими церквями способствовало военное и политическое противостояние Византии и сасанидского Ирана. В начале VII века крупнейший сирийский богослов Бабай Великий окончательно оформил синтез восточно-сирийского арамеоязычного и антиохийского грекоязычного богословия, приведший к официальному принятию Церковью Востока богословской формулы «две природы, две кномы в одном лице и одной воле Христа» на Поместном соборе 612 года. В отличие от Византии, восточно-сирийские богословы не смогли систематизировать догматику своей церкви. В целом, богословское наследие Церкви Востока достаточно разрозненно, и включает преимущественно поэтические произведения сирийских авторов и постановления Поместных соборов Церкви. В 410 году на Соборе в Селевкии-Ктесифоне произошло обособление от церковной структуры Римской империи. Таким образом, Церковь Востока стала Поместной церковью Сасанидской империи. Формирование церковных структур происходило в ходе христологических споров V—VI веков. В период с IX по XIV век Церковь Востока была крупнейшей христианской церковью мира по географической протяжённости: епархии Церкви присутствовали в Сирии, Месопотамии, Индии, Средней Азии и Китае. Арабские завоевания, нашествие Тамерлана значительно ослабили Сиро-Персидскую церковь, епархии которой остались преимущественно в Северной Месопотамии и на малабарском побережье Индии. Миссионерская деятельность католиков привела к тому, что в XVI веке в Церкви Востока произошёл раскол, в ходе которого значительная часть паствы и священнослужителей вступила в унию с Римско-католической церковью. К середине XIX века приверженцами Церкви Востока остались в основном верующие ассирийской национальности. Церковь Востока стала именоваться «Ассирийской» с конца XIX века, в официальном наименовании слово закрепилось в середине XX века. Гонения и преследования ассирийцев в XX и XXI веках привели к тому, что значительная часть верующих церквей-преемниц Церкви Востока оказалась в эмиграции. Церковный раскол XVI века, а также раскол в Ассирийской церкви XX века привели к разделению Церкви Востока на несколько автокефальных церквей: доэфесские Ассирийская церковь Востока, Древняя Ассирийская церковь Востока и восточнокатолические Халдейская католическая церковь и Сиро-малабарская католическая церковь. (ru)
- Це́рква Схо́ду (сир. ܥܕܬܐ ܕܡܕܢܚܐ ʿĒḏtā d-Maḏenḥā), яку також називають Пе́рською Це́рквою або Не́сторіанською Це́рквою — християнська церква східно-сирійського обряду, що базується у Верхній Месопотамії. Вона була одна з трьох основних частин східного християнства, що виникла з христологічних суперечок V і VI століть, поряд зі східними православними церквами та Східною православною церквою. Розкол 1552 р. Породив суперницькі патріархати, іноді два, іноді три. З другої половини 20 століття три церкви претендують на спадщину Церкви Сходу. Церква Сходу організувала себе в 410 році як національна церква Сасанійської імперії через Собор Селевкиї-Ктезіфон. У 424 р. він проголосив себе незалежним від церковної структури Римської імперії. Церкву Сходу очолював Патріарх Сходу, що сидів у Селевкії-Ктезіфоні, продовжуючи лінію, яка, згідно з її традицією, сягала ще до Апостольської ери. Згідно з її традицією, Церква Сходу була заснована апостолом Томою у І столітті. Її літургійним обрядом був східно-сирійський обряд, який використовує Божественну літургію святих Аддая та Марія. Церква Сходу, яка входила до складу Великої Церкви, спілкувалась із тими, хто знаходився в Римській імперії, поки Ефеський собор не засудив Несторія в 431 р. Прихильники Несторія знайшли притулок у Сасанійській Персії, де Церква відмовилася засудити Несторія в єресі, яку приписували Несторію. Тому її називали Несторіанською церквою всі інші східні церкви, як халкедонські, так і нехалкедонські, а також західна церква. Політично Перська та Римська імперії воювали між собою, що змусило Церкву Сходу дистанціюватися від церков на римській території. Нещодавно "несторіанський" апелятив був названий "прикрою помилковою назвою" і теологічно неправильним вченими. Сама Церква Сходу почала називати себе Несторіаном, вона анафемувала Ефеський собор і у своїй літургії Несторій згадувався як святий. Продовжуючи бути спільнотою дхіммі після завоювання мусульманами Персії (633 – 654), Церква Сходу відіграла важливу роль в історії християнства в Азії. Між 9 та 14 століттями вона представляла найбільшу у світі християнську конфесію з точки зору географічного масштабу. Вона заснувала єпархії та громади, що простягалися від Середземного моря та сучасних Іраку та Ірану, до Індії (християн Св. Томи), монгольських королівств у Середній Азії та Китаю за часів династії Тан (7 - 9 століття). У 13-14 століттях церква пережила останній період експансії за часів Монгольської імперії, де впливова церква східного духовенства сиділа при монгольському дворі. Ще до того, як Церква Сходу зазнала стрімкого занепаду в області розширення в Центральній Азії в 14 столітті, вона вже втратила позиції на своїй батьківщині. "Величина занепаду вказує на зменшення списку міст в регіоні Персії, де проживають єпископи Церкви Сходу. У 1000 році в цьому списку було 68 міст. До 1238 року їх було 24, а після Тимура Ленга - лише 7 ". Після роздробленості Монгольської імперії зростаючі китайські та ісламські монгольські керівництва витіснили і майже викорінили Церкву Сходу та її послідовників. Після цього Церква Східних єпархій залишалася значною мірою обмеженою Верхньою Месопотамією та християнами Святого Томи на узбережжі Малабару (сучасна Керала, Індія). Розподіл відбувся в самій церкві, але до 1830 р. залишились два єдині патріархати та окремі церкви: Ассирійська церква Сходу та Халдейська католицька церква (Східна католицька церква у спілкуванні зі Святим Престолом). Стародавня Церква Сходу відокремилася від Ассирійської Церкви Сходу в 1968 році. У 2017 році Халдейська католицька церква налічувала приблизно 628 405 членів, Ассирійська церква Сходу 323 300, тоді як Стародавня Церква Сходу мала 100 000. Це не враховуючи християн св. Томи, які також роздроблені на кілька різних конфесій, включаючи дві католицькі та кілька інших православних філій. (uk)
- 東方教會（ܥܕܬܐ ܕܡܕܢܚܐ，ʿĒ(d)tāʾ d-Maḏn(ə)ḥāʾ），又稱聶斯脫里派教會，是由君士坦丁堡牧首聶斯脫里以及其跟隨者所建立的東方基督教會。東方教會由以東方牧首為首，延續了東敘利亞傳統的禮儀與神學觀，並支持聶斯脫里的基督二性論。由於431年的以弗所公會議譴責了聶斯脫里主義，因此聶斯脫里及其支持者離開了羅馬帝國，並且得到波斯的收容。最後，東方教會成為了波斯薩珊王朝最大的基督教宗派，在498年於尼西比斯建立了東方牧首座，並建立了學術中心。後來，東方教會以波斯為中心，迅速地朝東亞發展，成為了9至14世紀期間擴散地域最廣的基督教宗派。除了在波斯統治的美索不達米亞地區，安那托利亞、庫德斯坦、突厥斯坦以及印度都有其蹤影，最後甚至傳入唐元時代的中國，被稱作景教。 早於1830年，東方教會就已經有了兩個獨立的教會：東方亞述教會和加色丁禮天主教會（與羅馬的教宗共融的一個東儀天主教會），後來在1968年自東方亞述教會中分裂出來。加色丁禮天主教會約有628,405位信徒（2017年），東方亞述教會約有323,300位信徒，約有10,000位信徒。 (zh)
|
| rdfs:comment
|
- L'Església d'Orient, Església de Mesopotàmia o Església de Pèrsia va ser una de les primeres esglésies cristianes. Segons la tradició, va ser fundada per l'apòstol Tomàs. Ha tingut diversos cismes en la història i avui en dia moltes esglésies pertanyents a diferents comunions, en són les descendents directes:
* L'Església Assíria Oriental
* L'Antiga Església Oriental
* L'Església Catòlica Caldea (Catòlica Oriental) De les diverses Esglésies Orientals els , al sud d'Índia, que van néixer de l'activitat missionera de l', en són també hereus, encara que les afiliacions són diverses i complexes. (ca)
- Církev Východu nebo perská církev, východosyrská církev, babylonská církev, nestoriánská církev či chaldejská církev byla východní křesťanská církev východosyrského obřadu se sídlem v Mezopotámii. Byla jednou ze tří hlavních větví východního křesťanství, které vznikly z christologických sporů 5. a 6. století, vedle starobylých východních církví a . Během raného novověku došlo ke schizmatům a vznikly rivalizujicí patriarcháty, někdy dva, někdy tři. Od druhé poloviny 20. století se v Iráku hlásí k jejímu dědictví tři církve a v Indii několik dalších. (cs)
- 東方教會（ܥܕܬܐ ܕܡܕܢܚܐ，ʿĒ(d)tāʾ d-Maḏn(ə)ḥāʾ），又稱聶斯脫里派教會，是由君士坦丁堡牧首聶斯脫里以及其跟隨者所建立的東方基督教會。東方教會由以東方牧首為首，延續了東敘利亞傳統的禮儀與神學觀，並支持聶斯脫里的基督二性論。由於431年的以弗所公會議譴責了聶斯脫里主義，因此聶斯脫里及其支持者離開了羅馬帝國，並且得到波斯的收容。最後，東方教會成為了波斯薩珊王朝最大的基督教宗派，在498年於尼西比斯建立了東方牧首座，並建立了學術中心。後來，東方教會以波斯為中心，迅速地朝東亞發展，成為了9至14世紀期間擴散地域最廣的基督教宗派。除了在波斯統治的美索不達米亞地區，安那托利亞、庫德斯坦、突厥斯坦以及印度都有其蹤影，最後甚至傳入唐元時代的中國，被稱作景教。 早於1830年，東方教會就已經有了兩個獨立的教會：東方亞述教會和加色丁禮天主教會（與羅馬的教宗共融的一個東儀天主教會），後來在1968年自東方亞述教會中分裂出來。加色丁禮天主教會約有628,405位信徒（2017年），東方亞述教會約有323,300位信徒，約有10,000位信徒。 (zh)
- كنيسة المشرق (بالسريانية: ܥܕܬܐ ܕܡܕܢܚܐ عدتّا دْمَدنحا)، كما عرفت بعدة أسماء مثل كنيسة فارس والكنيسة النسطورية (ويقال لأتباعها نساطرة) هي كنيسة مسيحية وجزء تاريخي من تقليد المسيحية السريانية ضمن المسيحية الشرقية. تستعمل تسمية كنيسة المشرق في وصف تاريخ الكنائس السريانية الشرقية التي ورثت عنها تقليدها الكنسي المميز لها، وتشمل هذه الكنائس حاليا بحسب هذا التعريف كل من كنيسة المشرق الآشورية وكنيسة المشرق القديمة والكنيسة الكلدانية الكاثوليكية في الشرق الأوسط بالإضافة إلى مجموعة من الكنائس في الهند أبرزها كنيسة السريان الملبار الكاثوليك. عقائدياً، يستعمل مصطلح كنيسة المشرق في وصف الكنائس الشرقية المستقلة التي استمرت باتباع العقيدة الأنطاكية خلال مجمع أفسس رافضة بذلك مقرراته وهو الأمر الذي أكسبها خطأ وصف «النسطورية»، فهي بهذا التعريف تنحصر على كنيسة المشرق القديمة وكنيسة المشرق الآشورية. (ar)
- Η Εκκλησία της Ανατολής (κλασικά συριακά: ܥܕܬܐ ܕܡܕܢܚܐ), η οποία ονομάζεται επίσης Περσική Εκκλησία, Ανατολική Συριακή Εκκλησία, Εκκλησία της Βαβυλωνίας, Εκκλησία της Σελεύκειας, Εκκλησία της Εδέσσης ή ακόμα και Νεστοριανική Εκκλησία, ήταν Ανατολική Χριστιανική εκκλησία ανατολικοσυριακού λατρευτικού τύπου, με έδρα τη Μεσοποταμία. Ήταν ένας από τους τρεις κύριους κλάδους του Ανατολικού Χριστιανισμού που προέκυψαν από τις χριστολογικές αντιπαραθέσεις του 5ου και 6ου αιώνα, παράλληλα με τις Προχαλκηδόνιες Εκκλησίες και τη . Κατά την πρώιμη νεότερη περίοδο, μια σειρά από σχίσματα οδήγησαν σε αντίπαλα πατριαρχεία, άλλοτε δύο, άλλοτε τρία. Από το δεύτερο μισό του 20ου αιώνα, τρεις εκκλησίες στο Ιράκ διεκδικούν την κληρονομιά της Εκκλησίας της Ανατολής. Εν τω μεταξύ, οι ανατολικοσυριακές εκκλησίε (el)
- The Church of the East (Classical Syriac: ܥܕܬܐ ܕܡܕܢܚܐ, romanized: ʿĒḏtā d-Maḏenḥā) or the East Syriac Church, also called the Church of Seleucia-Ctesiphon, the Persian Church, the Assyrian Church, the Babylonian Church or the Nestorian Church, was an Eastern Christian church of the East Syriac Rite, based in Mesopotamia. It was one of three major branches of Eastern Christianity that arose from the Christological controversies of the 5th and 6th centuries, alongside the Oriental Orthodox Churches and the Chalcedonian Church. During the early modern period, a series of schisms gave rise to rival patriarchates, sometimes two, sometimes three. Since the latter half of the 20th century, three churches in Iraq claim the heritage of the Church of the East. Meanwhile, the East Syriac churches in (en)
- La Iglesia del Oriente (en siríaco clásico, ܥܕܬܐ ܕܡܕܢܚܐ ʿĒḏtā d-Maḏenḥā), también llamada la Iglesia persa, Iglesia siria oriental, Iglesia de Babilonia, Iglesia seleuciana, Iglesia de Edesa, Iglesia caldea, o Iglesia nestoriana, fue una Iglesia cristiana oriental de basada en Mesopotamia. (es)
- L'Église de Perse ou Église de l'Orient (syriaque : ܥܕܬܐ ܕܡܕܢܚܐ, Ēdtāʾ d-Maḏenḥā), parfois appelée Église d'Assyrie ou Église de Mésopotamie, fut une des premières Églises chrétiennes. Selon la tradition, elle aurait été fondée par l'apôtre Thomas. D'abord dans la juridiction de l'Église d'Antioche, elle proclama son indépendance en 424 en tant que Catholicosat de Séleucie-Ctésiphon. Elle a connu plusieurs schismes au cours de son histoire et aujourd'hui plusieurs Églises, appartenant à des communions différentes, en sont les héritières directes : (fr)
- Gereja di Timur (bahasa Suryani: ܥܕܬܐ ܕܡܕܢܚܐ, ʿĒḏtā d-Maḏenḥā), yang juga disebut Gereja Persia atau Gereja Nestorian, adalah salah satu Gereja Timur pengamal ritus Suryani Timur yang berbasis di Mesopotamia. Gereja ini adalah salah satu dari tiga cabang utama Gereja Timur yang lahir dari kontroversi-kontroversi kristologis abad ke-5 dan ke-6. Dua cabang utama lainnya adalah Gereja-Gereja Ortodoks Oriental dan Gereja Ortodoks Timur. Pada permulaan zaman modern, sederet skisma memecah Gereja ini menjadi beberapa kebatrikan yang saling bersaing, kadang-kadang ada dua, dan kadang-kadang ada tiga kebatrikan dalam waktu yang bersamaan. Sejak paruh akhir abad ke-20, tiga Gereja di Irak mengaku sebagai penerus sah Gereja di Timur, sementara Gereja-Gereja pengamal ritus Suryani Timur di India meng (in)
- La Chiesa d'Oriente o Chiesa siriaca orientale (in siriaco ܥܕܬܐ ܕܡܕܢܚܐ Ēdṯāʾ d-Maḏenḥā), detta impropriamente Chiesa nestoriana o Chiesa persiana è stata una Chiesa cristiana pre-efesina, sorta in Mesopotamia nel V secolo e durata fino al 1552. Con lo la Chiesa d'Oriente si divise in due: la Chiesa cattolica caldea (che entrò in comunione col Papa) e la Chiesa assira d'Oriente; da quest'ultima si è poi successivamente separata, nel 1964, l'Antica Chiesa d'Oriente. (it)
- Kościół Wschodu (syr. ܥܕܬܐ ܕܡܕܢܚܐ ʿĒ(d)tāʾ d-Maḏn(ə)ḥāʾ) zwany także Kościołem nestoriańskim – chrześcijański kościół wschodni należący do tradycji syryjskiej. Początkowo jeden z wielu kościołów państwa perskich Sasanidów rozprzestrzenił się na Azję. Między IX, a XIV wiekiem stał się największym z chrześcijańskich kościołów, jeśli chodzi o zasięg geograficzny – jego rozciągały się od Morza Śródziemnego do Chin i Indii. (pl)
- De Kerk van het Oosten (Syrisch: ܥܕܬܐ ܕܡܕܢܚܐ, Idta dmadenkha) is de benaming voor meerdere christelijke kerken binnen het Syrisch christendom die het nestorianisme aanhangen. Oorspronkelijk was de Kerk van het Oosten (of de Oost-Syrische Kerk) één kerk, nadat zij zich afsplitste van de Syrische Kerk. De Kerk ontplooide een grote missionaire activiteit. China maakte in de 7e eeuw voor het eerst kennis met het christendom. In 635 arriveerde Alopen. Hij was de eerste christelijke missionaris in China. Uit die periode dateert de Nestoriaanse stele en een aantal documenten die bekendstaan als de Jezussoetra's. De kerk of het christendom zelf had in China de naam de Stralende Religie van Da Qin (nl)
- Це́рковь Восто́ка (сир. ܥܕܬܐ ܕܡܕܢܚܐ ʿĒ(d)tāʾ d-Maḏn(ə)ḥāʾ), известная также как Несторианская церковь, Персидская церковь; (арам. ܥܕܬܐ ܩܕܝܫܬܐ ܘܫܠܝܚܝܬܐ ܩܬܘܠܝܩܝ ܕܡܕܢܚܐ ܕܐܬܘܪ̈ܝܐ) — историческая христианская церковь восточно-сирийского обряда, возникшая среди арамеоязычного населения Месопотамии в I веке. Являлась частью сирийской традиции восточного христианства, считаясь единственной представительницей так называемого несторианского направления христианства. Церковь Востока возглавлял католикос-патриарх Востока. Единая Церковь Востока фактически прекратила существование после раскола в XVI веке. (ru)
- Це́рква Схо́ду (сир. ܥܕܬܐ ܕܡܕܢܚܐ ʿĒḏtā d-Maḏenḥā), яку також називають Пе́рською Це́рквою або Не́сторіанською Це́рквою — християнська церква східно-сирійського обряду, що базується у Верхній Месопотамії. Вона була одна з трьох основних частин східного християнства, що виникла з христологічних суперечок V і VI століть, поряд зі східними православними церквами та Східною православною церквою. Розкол 1552 р. Породив суперницькі патріархати, іноді два, іноді три. З другої половини 20 століття три церкви претендують на спадщину Церкви Сходу. (uk)
|
.jpg){kind=link}
