| dbo:abstract
|
- البطريركيات الخمس ((بالإغريقية: Πενταρχία)، من πέντε (pénte) بمعنى «خمسة»، و ἄρχειν (archein) بمعنى «يحكم») هو نظام ترتيب كنسي دعمته الكنيسة الأرثوذكسية الشرقية تاريخيًا. صيغت قواعده من قوانين الإمبراطور الروماني جستنيان الأول (527-565). في هذا النظام يحكم الكنيسة المسيحية بطاركة الكراسي الأسقفية الخمسة الرئيسية للإمبراطورية الرومانية: روما، والقسطنطينية، ، وأنطاكية، والقدس. نبعت الفكرة من الأهمية السياسية والكنسية للكراسي الخمسة، لكن مفهوم سلطتها الشاملة والحصرية ارتبط بهيكل الإمبراطورية الرومانية الإداري. نصت القوانين على هذه السلطة لأول مرة في مدونة الإمبراطور جستنيان الأول، في المادة 131 من . وأعترف بهذا الترتيب لعام 692 وصنف الكراسي حسب أهميتها، لكن ظل ترتيبها معتمدا على الإمبراطور، كما حدث عندما غيّر ليو الإيساوري حدود السلطة البطركية بين روما والقسطنطينية. بعد مجمع ترللو لاقي مفهوم البطريركيات الخمس قبولا في الأرثوذكسية الشرقية، ولكن ليس بشكل واسع في المسيحية الغربية، التي رفضت مجمع ترللو ومفهوم البطريركيات الخمس. جاءت أهمية هذه الكراسي لأسباب سياسية وكنسية. فهي موجودة في مدن ومناطق مهمة من الإمبراطورية الرومانية وتعتبر مراكز مهمة للكنيسة المسيحية. برزت روما والإسكندرية وأنطاكية منذ بدايات المسيحية، بينما برزت القسطنطينية بعدما أصبحت المقر الإمبراطوري في القرن الرابع، وبعد ذلك أصبحت تلي روما مباشرة من حيث الأهمية. بينما حصلت القدس على مكانة شعائرية بسبب أهميتها في بدايات المسيحية. استبعد جستنيان ومجمع ترللو الكنائس الموجودة خارج الإمبراطورية من ترتيب البطريركيات الخمس، مثل كنيسة المشرق المزدهرة وقتذاك في بلاد فارس الساسانية، والتي اعتبروها مهرطقة. وداخل الإمبراطورية لم يعترفوا إلا بالخلقيدونيين (أو الملكيين) القائمين في مناصبهم، بنما اعتبروا المطالبين غير الخلقيدونيين في الإسكندرية وأنطاكية غير شرعيين. الاقتتال الداخلي بين الكراسي ولا سيما التنافس بين روما (التي اعتبرت نفسها مسيطرة على كل الكنائس) والقسطنطينية (التي فرضت سيطرتها على الكراسي الشرقية الأخرى والتي رأت نفسها مساوية لروما مع روما «أولاً بين أنداد»)، حال دون تحول نظام البطريركيات الخمس إلى واقع إداري فعال. أدت الفتوحات الإسلامية للإسكندرية والقدس وأنطاكية في القرن السابع لأن تصبح القسطنطينية السلطة الفعلية الوحيدة في الشرق، وبعد ذلك أصبح مفهوم «البطريركيات الخمس» رمزيا بصورة كبيرة. أدت التوترات بين الشرق والغرب، والتي بلغت ذروتها في الانشقاق العظيم، وظهور كراسي مطرانية قوية ومستقلة إلى حد كبير وبطريركيات خارج الإمبراطورية البيزنطية في بلغاريا وصربيا وروسيا، إلى تآكل أهمية الكراسي الإمبراطورية القديمة. واليوم، لا تزال كراسي روما والقسطنطينية فقط لها السلطة على كنيستين رئيسيتين، الأولى (روما) على رأس الكنيسة الكاثوليكية الرومانية والثانية (القسطنطينية) لها سلطة رمزية على الكنيسة الأرثوذكسية الشرقية. (ar)
- La Pentarquia (del grec "pentarkhia", govern en conjunt de cinc persones) designa les cinc antigues Esglésies patriarcals de l'Església, els bisbes de les quals van ser considerats , sistema establert per l'emperador Justinià I (527–565) i aprovat per l'església romana d'Orient en 692. Per ordre cronològic de fundació:
* L'Església de Jerusalem: fundada pels apòstols a Pentecosta. Actualment, el Patriarca Ortodox de Jerusalem és considerat successor de Sant Jaume el Just (germà de Jesús), i és el cap de l'Església Ortodoxa autocèfala de Jerusalem.
* L'Església d'Antioquia: fundada per gentils i jueus no sectaris que van fugir de la persecució per causa d'Esteve (no pels apòstols). Actualment, el Patriarca d'Antioquia, actualment amb seu a Damasc, és considerat successor de Sant Pere Apòstol i Sant Pau apòstol. L'antiga Antioquia de l'Orontes s'anomena actualment Antioquia, Turquia.
* L'Església d'Alexandria: fundada per jueus que van fugir de la persecució per causa d'Esteve. Actualment, el Patriarca d'Alexandria és considerat successor de Sant Marc Evangelista, i és el cap de l'Església Ortodoxa Copta.
* L'Església de Roma. Actualment, el Papa de Roma és considerat successor de Sant Pere Apòstol i és el cap de l'Església Catòlica Romana.
* L'Església de Constantinoble. Actualment, el Patriarca de Constantinoble és considerat successor de Sant Andreu apòstol i és el cap de l'Església Ortodoxa de Constantinoble. L'antiga Constantinoble s'anomena actualment Istanbul, Turquia. No totes aquestes cinc Esglésies, d'orígens diversos, van prendre part en els set primers concilis ecumènics: Constaninoble no va participar en el Primer Concili de Nicea (325) i Roma en el Primer Concili de Constantinoble (381). En 607, el bisbe de Roma, Bonifaci III, va rebre de Flavi Focas, emperador d'Orient, el títol de Bisbe Universal, títol que va ser rebutjat pels altres patriarcats i contestat per de Constantinoble. Hi va haver diversos esforços per tornar a unir les esglésies, però la negativa del bisbe romà de rebutjar la posició de direcció donada per Focas, va impedir aquesta reunió. Finalment, el 1054 es va segellar la ruptura definitiva de la Pentarquia original. (ca)
- Pentarquía (del griego πενταρχία pentarchía, gobierno conformado por cinco personas) es un término en la historia del cristianismo que hace referencia a la idea de la autoridad universal sobre la cristiandad por parte de los obispos de cinco sedes episcopales del Imperio romano, llamados patriarcas y que tenían poderes eclesiásticos superiores a los de los obispos metropolitanos. Los cinco obispos que tendrían esa autoridad colegial eran (según una orden fija de honor):
* El patriarca de Roma;
* El patriarca de Constantinopla;
* El patriarca de Alejandría (en la idea de la pentarquía, el jefe de la Iglesia ortodoxa de Alejandría, no de la Iglesia Copta de Alejandría, que es mayoritaria);
* El patriarca de Antioquía (también en este caso el jefe de la Iglesia ortodoxa de Antioquía, no los otros que tienen ese título);
* El patriarca de Jerusalén (precisamente el jefe de la Iglesia ortodoxa de Jerusalén). La idea de pentarquía se puede encontrar por primera vez en forma sólidamente expresada en las leyes del emperador Justiniano I (527–565), especialmente en su Novella 113. Mucho más tarde, el emperador Justiniano II convocó en el año de 692 a un concilio (llamado Concilio Quinisexto o Concilio Trullano II) en el palacio imperial de Constantinopla sin representaciones de Occidente ni delegados papales. No es considerado por tanto concilio ecuménico, y no fue reconocido por la Santa Sede, que lo denominó synodus erratica. Muchas de los nuevos cánones apuntaron a establecer diferencias entre las Iglesias de Oriente y Occidente en lo referente a la observancia ritual y a la disciplina eclesiástica. Llevado a cabo bajo el auspicio bizantino con un clero exclusivamente oriental, el concilio declaró únicamente rectas las costumbres de la Iglesia constantinopolitana y condenó explícitamente varias prácticas de la Iglesia de Occidente. Adoptó también como oficial la teoría de la pentarquía. El papa Sergio I, de origen sirio, rechazó estos cánones "novedosos" y se negó a firmarlos. El emperador Justiniano II ordenó su arresto y reclusión en Constantinopla, para lo cual envió al violento protospatario Zacarías. Este fue finalmente contenido por las milicias de la de Rávena. Un precedente del Cisma de Oriente tuvo lugar en el año 857 cuando el emperador bizantino Miguel III, llamado el beodo, y su ministro Bardas, expulsaron de su sede de Constantinopla a san Ignacio de Constantinopla, que reprendía sus crápulas. Le reemplazaron por Focio, quien en seis días recibió todas las órdenes de la Iglesia. Focio se sublevó contra el papa y se declaró patriarca universal. Fue descrito como "el hombre más artero y sagaz de su época: hablaba como un santo y obraba como un demonio". Su tentativa fracasó. Fue encerrado en un monasterio, donde murió en 886. En el año 1054, el papa León IX quien, amenazado por los normandos, buscaba una alianza con Bizancio, mandó una embajada a Constantinopla encabezada por su colaborador, el cardenal Humberto de Silva Candida, y formada por los arzobispos Federico de Lorena y Pedro de Amalfi. Los legados papales negaron, a su llegada a Constantinopla, el título de ecuménico al Patriarca Miguel I Cerulario y, además, pusieron en duda la legitimidad de su elevación al patriarcado. El patriarca se negó entonces a recibir a los legados. El cardenal respondió publicando su Diálogo entre un romano y un constantinopolitano, en el que se burlaba de las costumbres griegas y, tras excomulgar a Cerulario mediante una bula que depositó el 16 de julio de 1054 sobre el altar de la iglesia de Santa Sofía, abandonó la ciudad. A su vez, pocos días después (24 de julio), Cerulario respondió excomulgando al cardenal y a su séquito, y quemó públicamente la bula romana, con lo que se inició el Cisma. Alegaba que, en el momento de la excomunión, León IX había muerto y por lo tanto el acto excomunicatorio del cardenal de Silva no habría tenido validez; añade también que se excomulgaron individuos, no Iglesias. Con esto se ve que el Gran Cisma fue más bien resultado de un largo período de relaciones difíciles entre las dos partes más importantes de la Iglesia universal. Las causas primarias del cisma fueron sin duda las tensiones producidas por el conflicto entre las pretensiones de un lado del Patriarca de Constantinopla, que se adjudicó el título de "ecuménico", y del otro lado del obispo de Roma, que reclamaba autoridad sobre toda la cristiandad, incluyendo a los cuatro Patriarcas más importantes de Oriente; los Patriarcas, por su lado, alegaban, según su entendimiento e interpretación de la Sagrada Tradición Apostólica y las Sagradas Escrituras, que el obispo de Roma solo podía pretender ser un "primero entre sus iguales" o primus inter pares. Por su parte, los papas, según su interpretación de la Tradición Apostólica y las Sagradas Escrituras, declaraban que "es necesario que cualquier Iglesia esté en armonía con la Iglesia (de Roma), por considerarla depositaria primigenia de la Tradición apostólica" (San Ireneo de Lyon, s. II d. C.). También tuvo gran influencia el Gran Cisma en las variaciones de las prácticas litúrgicas (calendarios y santorales distintos) y disputas sobre las jurisdicciones episcopales y patriarcales. Finalmente, en 1054 se selló la ruptura definitiva de la Pentarquía original en el Cisma de Oriente y Occidente, dividiéndose en dos la Iglesia cristiana original que viene de los apóstoles de Cristo en: Iglesia católica (Iglesia de Occidente) y la Iglesia ortodoxa (Iglesias de Oriente). Ambas Iglesias afirman ser la verdadera Iglesia y que la otra fue la que se separó de la verdadera Iglesia cristiana: una, santa, católica, y apostólica. (es)
- La Pentarchie (du grec ancien πενταρχία / pentarkhía (« gouvernement de cinq personnes »), de πέντε / pénte (« cinq ») et ἀρχία / arkhía (« gouvernement ») est l'organisation de l'Église chrétienne autour de cinq Églises patriarcales : Rome, Constantinople, Alexandrie, Antioche et Jérusalem. L'idée de l'exercice exceptionnel d'autorité par un évêque en dehors de sa propre province romaine est déjà exprimée dans la triarchie non universelle du concile de Nicée, dans la tétrarchie du concile de Constantinople puis enfin au concile de Chalcédoine qui, en faisant de Jérusalem un siège patriarcal, crée la « Pentarchie ». La formule apparaît pour la première fois dans la législation de l'empereur Justinien, au VIe siècle, qui l'a utilisée pour organiser l'Église chrétienne trinitaire dans le cadre de l'unité politique de son empire, et ensuite dans les actes du concile in Trullo (VIIe siècle). L'Église de Rome n'accepta pas ce concile et refusa de reconnaître la Pentarchie, en déniant toute espèce de primauté au siège de Constantinople, qui n'aurait pas été fondé par un apôtre, et en développant une ecclésiologie qui attribuait au siège de Rome, fondé par l'apôtre Pierre, la position centrale. (fr)
- Pentarchy (from the Greek Πενταρχία, Pentarchía, from πέντε pénte, "five", and ἄρχειν archein, "to rule") is a model of Church organization formulated in the laws of Emperor Justinian I (527–565) of the Roman Empire. In this model, the Christian church is governed by the heads (patriarchs) of the five major episcopal sees of the Roman Empire: Rome, Constantinople, Alexandria, Antioch, and Jerusalem. The idea came about because of the political and ecclesiastical prominence of these five sees, but the concept of their universal and exclusive authority was attached to earlier Hellenistic-Christian ideas of administration. The pentarchy was first legally expressed in the legislation of Emperor Justinian I, particularly in Novella 131. The Quinisext Council of 692 gave it formal recognition and ranked the sees in order of preeminence, but its organization remained dependent on the emperor, as when Leo the Isaurian altered the boundary of patriarchal jurisdiction between Rome and Constantinople. Especially following Quinisext, the pentarchy was at least philosophically accepted in Eastern Orthodoxy, but generally not in the West, which rejected the Council, and the concept of the pentarchy. The greater authority of these sees in relation to others was tied to their political and ecclesiastical prominence; all were located in important cities and regions of the Roman Empire and were important centers of the Christian Church. Rome, Alexandria and Antioch were prominent from the time of early Christianity, while Constantinople came to the fore upon becoming the imperial residence in the 4th century. Thereafter it was consistently ranked just after Rome. Jerusalem received a ceremonial place due to the city's importance in the early days of Christianity. Justinian and the Quinisext Council excluded from their pentarchical arrangement churches outside the empire, such as the then-flourishing Church of the East in Sassanid Persia, which they saw as heretical. Within the empire they recognized only the Chalcedonian (or Melkite) incumbents, regarding as illegitimate the non-Chalcedonian claimants of Alexandria and Antioch. Infighting among the sees, and particularly the rivalry between Rome (which considered itself preeminent over all the church) and Constantinople (which came to hold sway over the other Eastern sees and which saw itself as equal to Rome, with Rome "first among equals"), prevented the pentarchy from ever becoming a functioning administrative reality. The Islamic conquests of Alexandria, Jerusalem, and Antioch in the 7th century left Constantinople the only practical authority in the East, and afterward the concept of a "pentarchy" retained little more than symbolic significance. Tensions between East and West, which culminated in the East–West Schism, and the rise of powerful, largely independent metropolitan sees and patriarchates outside the Byzantine Empire in Bulgaria, Serbia, and Russia, eroded the importance of the old imperial sees. Today, only the sees of Rome and of Constantinople still hold authority over an entire major Christian church, the first being the head of the Catholic Church and the second having symbolic hegemony over the Eastern Orthodox Church. (en)
- Pentarki (dari kata Yunani Πενταρχία, Pentarchia dari πέντε pente, "lima", dan ἄρχειν archein, "untuk memerintah") merupakan suatu model yang secara historis diperjuangkan dalam Kekristenan Timur sebagai suatu model administrasi dan relasi gereja. Dalam model ini, Gereja Kristen atau Kristiani diperintah oleh para kepala (Patriark) dari kelima takhta episkopal besar dalam Kekaisaran Romawi: Roma, Konstantinopel, , , dan . Gagasan itu timbul karena keunggulan gerejawi dan politis kelima takhta tersebut, namun konsep otoritas eksklusif dan universal mereka terkait erat dengan struktur administratif Kekaisaran Romawi. Pentarki pertama kali dinyatakan secara konkret dalam hukum-hukum Kaisar Yustinianus I (527–565), khususnya dalam Novella 131. Konsili Quinisextum yang diselenggarakan pada tahun 692 memberinya pengakuan secara formal dan memeringkat takhta-takhta tersebut berdasarkan urutan keutamaan. Setelah konsili itu, konsep pentarki setidaknya diterima secara filosofis dalam Kekristenan Timur, namun pada umumnya tidak diterima dalam Kekristenan Barat, yang menolak hasil konsili itu, dan konsep pentarki. Otoritas yang lebih besar dari takhta-takhta ini dalam hubungannya dengan yang lain terkait dengan keunggulan gerejawi dan politisnya masing-masing; semuanya terletak di daerah-daerah dan kota-kota penting Kekaisaran Romawi dan merupakan pusat-pusat penting Gereja Kristen. Roma, Aleksandria, dan Antiokhia telah terkemuka sejak zaman Kekristenan awal, sementara Konstantinopel mengemuka setelah menjadi tempat kediaman imperial pada abad ke-4. Sejak saat itu Konstantinopel senantiasa diberi peringkat tepat setelah Roma. Yerusalem mendapat posisi secara seremonial karena arti penting kota itu dalam masa awal Kekristenan. Yustinianus dan Konsili Quinisextum mengecualikan dari pengaturan pentarki ini semua gereja di luar Kekaisaran seperti Gereja dari Timur yang berkembang di Persia era Kekaisaran Sasaniyah, yang dipandang sesat oleh mereka. Yang diakui di dalam Kekaisaran Romawi hanya Kekristenan Kalsedon (atau ), dan para pengklaim atas takhta Aleksandria dan dianggap tidak sah. Perselisihan antar takhta-takhta itu, khususnya persaingan antara Roma (yang memandang dirinya lebih utama atas semua Gereja) dan Konstantinopel (yang kemudian memegang kekuasaan atas semua takhta Timur dan memandang dirinya setara dengan Roma, dengan Roma sebagai "yang pertama di antara yang sederajat"), menghalangi terwujudnya pentarki sebagai suatu realitas administratif yang berfungsi. Penaklukan Islam atas Aleksandria, Yerusalem, dan Antiokia pada abad ke-7 praktis menjadikan Konstantinopel satu-satunya otoritas di Timur, dan setelahnya konsep tentang suatu "pentarki" menjadi lebih bermakna simbolis. Ketegangan antara Timur dan Barat, yang memuncak dalam Skisma Timur–Barat, serta timbulnya berbagai patriarkat dan takhta metropolit—yang pada dasarnya independen—di luar Kekaisaran Bizantin, yaitu di Bulgaria, Serbia, dan Rusia, mengurangi arti penting takhta-takta lama imperial. (in)
- 펜타르키(영어: Pentarchy, 고대 그리스어: Πενταρχία, pentarchía, πέντε pénte, "five", ἄρχειν archein, "지배하다")란 동방 정교회에서 으뜸이 되는 교구들이 역사적으로 구성한 교회들이다. 동로마 제국의 황제 유스티니아누스 1세의 법에서 잘 나타난다. 기독교 교회는 다섯 총대주교들에 의해서 지배를 받는다. 이 5 총대주교의 5 교구는 로마제국의 로마, 콘스탄티노폴리스, 알렉산드리아, 안티오케이아, 예루살렘에 있는 교구들이다. (ko)
- Nella storia della Chiesa, per pentarchia (dal greco πενταρχία, da πέντε cinque + ἄρχω governare) s'intende la teoria secondo la quale il governo della cristianità intera era affidato congiuntamente alle cinque sedi episcopali più importanti del mondo romano: Roma, Costantinopoli, Alessandria, Antiochia, e Gerusalemme. Secondo tale teoria la loro unanimità era richiesta per rendere pienamente obbligatorio un pronunciamento ecclesiastico e un concilio non era ecumenico senza il consenso di tutti e cinque i patriarcati. Alcune volte il termine pentarchia è stato applicato all'insieme delle cinque grandi circoscrizioni ecclesiastiche, chiamate patriarcati, che a partire dal V secolo esistevano all'interno dell'impero romano, attribuendo ad ognuna di esse funzioni interne riguardanti il proprio territorio canonico. Letteralmente però, il termine pentarchia significa potere esercitato collettivamente da cinque persone. Applicato al contesto della storia ecclesiastica esso significa dunque non la mera esistenza dei singoli patriarcati e la loro coesistenza ma il concetto di essi quale governo collegiale della Chiesa cristiana (organizzata nell'Impero romano e ad esso adattata). Tale concetto non è stato mai altro che una teoria – si afferma nel libro The A to Z of the Orthodox Church – e la sua applicazione nell'Impero romano a partire dalla legislazione di Giustiniano I era un mero artificio, dato che la controversia cristologica associata con il Concilio di Calcedonia (451) aveva già rimosso dalla comunione il patriarcato di Alessandria e aveva fatalmente indebolito quello di Antiochia. Inoltre la Chiesa di Roma non ha mai accettato l'idea – più o meno sottesa in tale teoria – della fondamentale parità dei cinque patriarchi, precedenza a parte. (it)
- Pentarki (från grekiska Πενταρχία, Pentarchia från πέντε pente, "fem", och ἄρχω archo, "bestämmande") är en term inom kristendomens historia avseende idén om ett universellt bestämmande bland de kristna genom överhuvuden (eller patriarker) av fem huvudsakliga episkopala säten inom Romerska imperiet: Rom, Konstantinopel, Alexandria, Antiochia och Jerusalem. (sv)
- Pentarchia – koncepcja głosząca, że władza nad Kościołem należy do pięciu patriarchów, którzy pozostają w jedności wiary oraz mają te same prawa na swoich terytoriach. (pl)
- Пента́рхия (греч. Πενταρχία — «Пятивластие») — концепция, разработанная богословами Византийской империи, согласно которой решение важнейших вопросов в Церкви находится в ведении глав (Патриархов) пяти основных епископских престолов Римской империи: Римского, Константинопольского, Александрийского, Антиохийского и Иерусалимского. Идея возникла из-за политической и церковной известности этих пяти кафедр, но концепция их универсальной и исключительной власти прочно привязана к административной структуре Римской империи. Пентархия впервые ощутимо выражена в законах императора Юстиниана I (527—565), в частности, в Новеллах 109 и 131, хотя термина «Пентархия» там нет. Трулльский собор 692 года дал ей официальное признание и расположил кафедры в порядке превосходства. Особенно после Трулльского собора, идея пентархии была воспринята, по крайней мере, философски, в восточном христианстве, но не на Западе, где не приняли решения Трулльского собора и концепцию Пентархии в том числе.. В конце концов, Запад примет доктрину папского превосходства в качестве альтернативной концепции, но эта идея не будет полностью оформлена до одиннадцатого века. Большее значение этих кафедр по отношению к другим было связано с их политической и церковной известностью; все они были расположены в крупных городах и регионах Римской империи и были важными центрами христианской церкви. Рим, Александрия и Антиохия были заметны с момента раннего христианства, в то время как Константинополь вышел на первый план, став императорской резиденцией в IV веке и заняв второе место сразу после Рима. Иерусалим получил церемониальное место из-за важности города в первые дни христианства. Юстиниан I и Трулльский собор исключили из своего пентархического устройства церкви за пределами империи, такие как очень сильную тогда Церковь Востока в сасанидской Персии, Государстве белых гуннов и других странах Востока. В самой империи в пентархию вошли только те церкви, которые признали Халкидонский собор. Внутренняя борьба среди кафедр, и, в частности, соперничество между Римом (который считал себя исключительным во всей Церкви) и Константинополем (который пришёл к господству над другими Восточными кафедрами и который видел себя равным Риму, рассматривая Рим как «первый среди равных») помешали пентархии стать функционирующей административной реальностью. Предстоятели всех пяти кафедр, включённых в пентархию, никогда все вместе не собирались. Исламские завоевания Александрии, Иерусалима и Антиохии в VII веке оставили Константинополь практически единственным авторитетом на Востоке, а потом понятие «пентархии» сохранило символическое значение. Напряжённость в отношениях между Востоком и Западом, который завершился расколом христианской церкви, и рост мощных, в значительной степени независимых митрополий и патриархов в Болгарии, Сербии и России подорвали важность старых имперских кафедр. (ru)
- Na história do cristianismo, pentarquia (do grego: pente – cinco, e arquia – governo ou governante) é um termo utilizado para referir-se a um sistema eclesiástico baseado no comando de cinco patriarcas; Roma, Constantinopla, Alexandria, Antioquia e Jerusalém. O termo pentarquia e seu valor jurídico (civil e canônico) foi especificado no Oriente pela legislação do imperador Justiniano I (r. 527–565), e pelo Concílio de Trulo (692), no Ocidente suas sanções foram negadas ou aceitas parcialmente pelos papas, que sustentavam que Cristo, ao tornar São Pedro o primeiro papa, fundando a Igreja sobre ele, tornou-a por vontade divina, "monárquica, e não pentárquica". Pentarquia também pode designar mais genericamente apenas o governo de cinco chefes ou a aliança de cinco nações. (pt)
- Пентархія (від грец. Πενταρχία , Pentarchía, від πέντε pénte, «п’ять» та ἄρχειν archein, «правити») — це модель організації Церкви, яка історично відстоювалась у Східній православній церкві. Вона була сформульована в законах імператора Юстиніана I (527–565) Римської імперії. За цією моделлю християнською церквою керують глави (патріархи ) п’яти основних єпископських катедр Римської імперії: Риму, Константинополя, Александрії, Антіохії та Єрусалиму. Ідея виникла внаслідок політичної та церковної визначеності цих п’яти престолів, але концепція їхньої загальної та виняткової влади була міцно пов’язана з адміністративною структурою Римської імперії. Вперше пентархія була юридично виражена в законодавстві імператора Юстиніана I, зокрема в " Новелі 131". Квінісекстський собор 692 р. Дав йому офіційне визнання і поставив престоли в порядку першості, але його організація залишалася залежною від імператора, як тоді, коли Лев Ісаврійський змінив межі патріаршої юрисдикції між Римом і Константинополем. Особливо після Квінісексту, пентархія була принаймні філософськи прийнята у Східному православ'ї, але загалом не на Заході, який відкинув Собор, а концепція пентархії. Більший авторитет цих церков по відношенню до інших був пов'язаний з їх політичною та церковною популярністю; всі вони знаходились у важливих містах та регіонах Римської імперії і були важливими центрами християнської церкви. Рим, Олександрія та Антіохія були видатними з часів раннього християнства, тоді як Константинополь вийшов на перший план, ставши імператорською резиденцією в IV столітті. Після цього він постійно класифікувався відразу після Риму. Єрусалим отримав церемоніальне місце через важливість міста в перші дні християнства . Юстиніан і Рада Квінісекста виключили зі свого пентархічного розташування церкви за межами імперії, такі як процвітаюча тоді Церква Сходу в Сасанідській Персії, яку вони вважали єретичною . В межах імперії вони визнавали лише халкедонських (або мельхітських ) посадових осіб, вважаючи незаконними нехалкедонські претенденти на Олександрію та Антіохію . Міжусобиці між престолами, і особливо суперництво між Римом (який вважав себе вищим над усією церквою ) та Константинополем (який взяв гору над іншими східними престолами і який вважав себе рівним Риму, причому Рим "перший серед рівних"), не дозволили пентархії коли-небудь стати діючою адміністративною реальністю. Ісламські завоювання Александрії, Єрусалиму та Антіохії в VII столітті залишили Константинополь єдиним практичним авторитетом на Сході, а згодом концепція "пентархії" зберегла трохи більше, ніж символічне значення. Напруженість між Сходом та Заходом, яка завершилася східно-західним розколом, та піднесення потужних, здебільшого незалежних столичних патріархатів та патріархатів за межами Візантійської імперії в Болгарії, Сербії та Росії, погіршили значення старих імперських переглядів. Сьогодні лише престоли Риму та Константинополя досі мають владу над цілою великою християнською церквою, перша - глава Католицької церкви, а другий - перший серед рівних у Східній православній церкві. (uk)
- 五大牧首區（古希臘語：Πενταρχία，英語：Pentarchy），基督教歷史上的術語，源自於初代教會首領將整個羅馬帝國的領土，統一在唯一的基督教世界（Christendom）的理想。這些地區分別被劃歸為五個主教座，由五個宗主教進行管理。這五個教會分別位於羅馬、君士坦丁堡、亞歷山大港、安條克和耶路撒冷。將普世與唯一的統治權力歸於基督教會手中的理念，與羅馬帝國統治結構之間有緊密的關連，但是因為地區政治及教會勢力的現實狀況，造成五大教區的分劃。這五個主教座比起其他主教座擁有更大權力，是因為它們在政治和教會的重要性；它們全都位於帝國內的重要城市和區域，也是教會的主要中心。羅馬、亞歷山大和安條克在早期教會發展有重要角色。君士坦丁堡在4世紀成為皇室首都，成为新罗马，在第六次公会议之后与罗马圣座地位同等。耶路撒冷在使徒時期十分重要，因此獲得禮儀上的排位。 正教會對羅馬帝國境內五個基督教地區的聯盟管制。 (zh)
|
| rdfs:comment
|
- 펜타르키(영어: Pentarchy, 고대 그리스어: Πενταρχία, pentarchía, πέντε pénte, "five", ἄρχειν archein, "지배하다")란 동방 정교회에서 으뜸이 되는 교구들이 역사적으로 구성한 교회들이다. 동로마 제국의 황제 유스티니아누스 1세의 법에서 잘 나타난다. 기독교 교회는 다섯 총대주교들에 의해서 지배를 받는다. 이 5 총대주교의 5 교구는 로마제국의 로마, 콘스탄티노폴리스, 알렉산드리아, 안티오케이아, 예루살렘에 있는 교구들이다. (ko)
- Pentarki (från grekiska Πενταρχία, Pentarchia från πέντε pente, "fem", och ἄρχω archo, "bestämmande") är en term inom kristendomens historia avseende idén om ett universellt bestämmande bland de kristna genom överhuvuden (eller patriarker) av fem huvudsakliga episkopala säten inom Romerska imperiet: Rom, Konstantinopel, Alexandria, Antiochia och Jerusalem. (sv)
- Pentarchia – koncepcja głosząca, że władza nad Kościołem należy do pięciu patriarchów, którzy pozostają w jedności wiary oraz mają te same prawa na swoich terytoriach. (pl)
- 五大牧首區（古希臘語：Πενταρχία，英語：Pentarchy），基督教歷史上的術語，源自於初代教會首領將整個羅馬帝國的領土，統一在唯一的基督教世界（Christendom）的理想。這些地區分別被劃歸為五個主教座，由五個宗主教進行管理。這五個教會分別位於羅馬、君士坦丁堡、亞歷山大港、安條克和耶路撒冷。將普世與唯一的統治權力歸於基督教會手中的理念，與羅馬帝國統治結構之間有緊密的關連，但是因為地區政治及教會勢力的現實狀況，造成五大教區的分劃。這五個主教座比起其他主教座擁有更大權力，是因為它們在政治和教會的重要性；它們全都位於帝國內的重要城市和區域，也是教會的主要中心。羅馬、亞歷山大和安條克在早期教會發展有重要角色。君士坦丁堡在4世紀成為皇室首都，成为新罗马，在第六次公会议之后与罗马圣座地位同等。耶路撒冷在使徒時期十分重要，因此獲得禮儀上的排位。 正教會對羅馬帝國境內五個基督教地區的聯盟管制。 (zh)
- البطريركيات الخمس ((بالإغريقية: Πενταρχία)، من πέντε (pénte) بمعنى «خمسة»، و ἄρχειν (archein) بمعنى «يحكم») هو نظام ترتيب كنسي دعمته الكنيسة الأرثوذكسية الشرقية تاريخيًا. صيغت قواعده من قوانين الإمبراطور الروماني جستنيان الأول (527-565). في هذا النظام يحكم الكنيسة المسيحية بطاركة الكراسي الأسقفية الخمسة الرئيسية للإمبراطورية الرومانية: روما، والقسطنطينية، ، وأنطاكية، والقدس. (ar)
- La Pentarquia (del grec "pentarkhia", govern en conjunt de cinc persones) designa les cinc antigues Esglésies patriarcals de l'Església, els bisbes de les quals van ser considerats , sistema establert per l'emperador Justinià I (527–565) i aprovat per l'església romana d'Orient en 692. Per ordre cronològic de fundació: No totes aquestes cinc Esglésies, d'orígens diversos, van prendre part en els set primers concilis ecumènics: Constaninoble no va participar en el Primer Concili de Nicea (325) i Roma en el Primer Concili de Constantinoble (381). (ca)
- Pentarquía (del griego πενταρχία pentarchía, gobierno conformado por cinco personas) es un término en la historia del cristianismo que hace referencia a la idea de la autoridad universal sobre la cristiandad por parte de los obispos de cinco sedes episcopales del Imperio romano, llamados patriarcas y que tenían poderes eclesiásticos superiores a los de los obispos metropolitanos. Los cinco obispos que tendrían esa autoridad colegial eran (según una orden fija de honor): (es)
- Pentarchy (from the Greek Πενταρχία, Pentarchía, from πέντε pénte, "five", and ἄρχειν archein, "to rule") is a model of Church organization formulated in the laws of Emperor Justinian I (527–565) of the Roman Empire. In this model, the Christian church is governed by the heads (patriarchs) of the five major episcopal sees of the Roman Empire: Rome, Constantinople, Alexandria, Antioch, and Jerusalem. (en)
- Pentarki (dari kata Yunani Πενταρχία, Pentarchia dari πέντε pente, "lima", dan ἄρχειν archein, "untuk memerintah") merupakan suatu model yang secara historis diperjuangkan dalam Kekristenan Timur sebagai suatu model administrasi dan relasi gereja. Dalam model ini, Gereja Kristen atau Kristiani diperintah oleh para kepala (Patriark) dari kelima takhta episkopal besar dalam Kekaisaran Romawi: Roma, Konstantinopel, , , dan . Gagasan itu timbul karena keunggulan gerejawi dan politis kelima takhta tersebut, namun konsep otoritas eksklusif dan universal mereka terkait erat dengan struktur administratif Kekaisaran Romawi. Pentarki pertama kali dinyatakan secara konkret dalam hukum-hukum Kaisar Yustinianus I (527–565), khususnya dalam Novella 131. Konsili Quinisextum yang diselenggarakan pada tahu (in)
- La Pentarchie (du grec ancien πενταρχία / pentarkhía (« gouvernement de cinq personnes »), de πέντε / pénte (« cinq ») et ἀρχία / arkhía (« gouvernement ») est l'organisation de l'Église chrétienne autour de cinq Églises patriarcales : Rome, Constantinople, Alexandrie, Antioche et Jérusalem. La formule apparaît pour la première fois dans la législation de l'empereur Justinien, au VIe siècle, qui l'a utilisée pour organiser l'Église chrétienne trinitaire dans le cadre de l'unité politique de son empire, et ensuite dans les actes du concile in Trullo (VIIe siècle). (fr)
- Nella storia della Chiesa, per pentarchia (dal greco πενταρχία, da πέντε cinque + ἄρχω governare) s'intende la teoria secondo la quale il governo della cristianità intera era affidato congiuntamente alle cinque sedi episcopali più importanti del mondo romano: Roma, Costantinopoli, Alessandria, Antiochia, e Gerusalemme. Secondo tale teoria la loro unanimità era richiesta per rendere pienamente obbligatorio un pronunciamento ecclesiastico e un concilio non era ecumenico senza il consenso di tutti e cinque i patriarcati. (it)
- Na história do cristianismo, pentarquia (do grego: pente – cinco, e arquia – governo ou governante) é um termo utilizado para referir-se a um sistema eclesiástico baseado no comando de cinco patriarcas; Roma, Constantinopla, Alexandria, Antioquia e Jerusalém. O termo pentarquia e seu valor jurídico (civil e canônico) foi especificado no Oriente pela legislação do imperador Justiniano I (r. 527–565), e pelo Concílio de Trulo (692), no Ocidente suas sanções foram negadas ou aceitas parcialmente pelos papas, que sustentavam que Cristo, ao tornar São Pedro o primeiro papa, fundando a Igreja sobre ele, tornou-a por vontade divina, "monárquica, e não pentárquica". (pt)
- Пентархія (від грец. Πενταρχία , Pentarchía, від πέντε pénte, «п’ять» та ἄρχειν archein, «правити») — це модель організації Церкви, яка історично відстоювалась у Східній православній церкві. Вона була сформульована в законах імператора Юстиніана I (527–565) Римської імперії. За цією моделлю християнською церквою керують глави (патріархи ) п’яти основних єпископських катедр Римської імперії: Риму, Константинополя, Александрії, Антіохії та Єрусалиму. (uk)
- Пента́рхия (греч. Πενταρχία — «Пятивластие») — концепция, разработанная богословами Византийской империи, согласно которой решение важнейших вопросов в Церкви находится в ведении глав (Патриархов) пяти основных епископских престолов Римской империи: Римского, Константинопольского, Александрийского, Антиохийского и Иерусалимского. (ru)
|
