Дерляча
Дерляча (серб. дрљача, горв. drljača) – польопривредна справа зоз »зубами» за ровнанє, мелченє оранїни. Служи за поверхносни дополнююци обробок жеми после основного обробку (ораня) так же далєй мелчи, ровна и закрива розруцани гной, розбива скору на жеми и знїщує коровче.
Перше було древени делячи, зуби у нїх були тиж древени, а после видумани до дерлячох желєзни зуби, та и цали дерлячи желєзни.
Древени дерлячи колєсаре дакеди правели зоз баґренового або даякого другого твардого древа. Дерляча мала два кридла хтори медзи собу були скапчани зоз ланцущками, же би ше, кед ше з ню дерляло, нє розиходзели. Кажде кридло було зложене зоз древених кроснох, древених косникох, а на косникох були древени або познєйше желєзни зуби. На кроснох кажде кридло мало по два желєзни квачки за хтори ше капчало вагу за дерлячу. За тоту вагу квачело ше орачу вагу, до хторей ше прагало конї. Значи, на дерлячу ше кладло два ваги. Конї на тот способ були на векшим розстояню од самей дерлячи, цо було барз важне прето же ше конї часто знали злєкнуц, та одразу рушиц назадок, крочиц до дерлячи и поламац себе ноги. Прето кед би им дерляча була закапчана блїзко под ногами, чловек котри их гонєл нє мал би часу застановиц их кед би ше сплашели.
Зоз дерлячу ше жем дерляло же би була мелка, бо ше до таких грудох яки оставали после ораня або роляня зоз ролю нє могло нїч посадзиц. Дерлячу ше обрацало зоз зубами ґу жеми, конї ю цагали, а зуби розбивали груди на мелко.
Вагу на дерлячу колєсар правел зоз простого баґренового древа. Од орачей ваги була вельо длугша, бо ше на ню мали заквачиц обидва кридла дерлячи. Кед ю колєсар вирезал зоз пилку и вигладкал зоз гобльом, циклинґом и шмирґлу, коваль на ню з єдного боку кладол штири шаши з велькама кариками, на хтори ше капчало кридла дерлячи. Зоз другого боку коваль зашрубовал два вельки шруби, хтори тримали ланци. Кажди з тих двох ланцох мал штири длуговасти, кляпчисти карики. Остатнї карики обидвох ланцох були скапчани вєдно зоз округлу карику, на хторей була квачка. Тоту квачку ше квачело на орачу вагу, до хторей ше прагало конї.
Вага на дерлячу нє мала орчики прето же ше до нєй нє прагало конї, алє ше ю квачело на орачу вагу, у хторей були упрагнути конї.
Древени дерлячи заменьовани зоз желєзнима, так же их уж и найстарши колєсаре слабо паметаю.
Сучасни розвой традицийней дерлячи то ротацийна дерляча, хтору ше часто вола и моторна дерляча. У механїзованей польопривреди, польопривреднїки угалвним хасную два дерлячи єдну за другу: танєрачу ше перше хаснує за резанє вельких грудох яки зохабел плуг, а потим дерлячу з фейдеровима зубами. Же би ше ушпоровало час и гориво, може их цагац єден трактор. Танєрачу ше притвердзи за трактор, а дерлячу з фейдеровима зубами ше заквачи директно за ню. Резултат такей роботи гладке польо з пращкасту поверхносцу.
Литература
ушориц- Словнїк руского народного язика I, А – Н, Филозофски факултет, Одсек за русинистику, Нови Сад 2017, б. 327.
Вонкашнї вязи
ушориц- Наташа Фа Холошняй, Колєсарске ремесло, Терминолоґия, Studia Ruthenica 19, Нови Сад 2014, б. 115-116.
- Дрљача (оруђе), sr.wikipedia.org