Вікіпедія

Антанта

Анта́нта (від фр. entente [ɑ̃tɑ̃t] — згода, початок виразу фр. Entente cordiale — сердечна згода) — військово-політичне угрупування, основними членами якого були Велика Британія, Французька республіка і Російська імперія, створене в 1904—1907 роках.

Європейські військові союзи в 1915 році. Центральні держави коричневі, Країни Антанти сірі та нейтральні країни жовті

Основний опис

ред.

Антанта домінувала в міжнародних відносинах перших десятиліть XX століття. Виникла у відповідь на створення в 1882 році і подовження в 1891-му Троїстого союзу Німецької імперії, Австро-Угорської імперії та Королівства Італія. Веде початок від франко-російського союзу 1891—1893 років. Оформилася як глобальна коаліція після вступу до союзу Великої Британії, яка 8 квітня 1904 року врегулювала суперечності з Французькою республікою в Африці та 31 серпня 1907 року — з Російською імперією в Азії (Конвенція про розподіл сфер впливу в Персії, Афганістані, Тибеті).

Колоніальна експансія та озброєння Німецької імперії, її прагнення покінчити з пануванням Великої Британії на морях спонукали Лондон відійти від попередньої політики «блискучої ізоляції», вступити у союзницькі взаємини з континентальними державами, зберігаючи провідну роль у світових міжнародних відносинах.

1911 року Антанта стала військовим союзом і основою сил союзників під час Першої світової війни. У роки війни блок Великої Британії, Французької республіки, й Російської імперії підтримало 25 держав, серед них США, Японська імперія, Румунське королівство, Республіка Китай, Грецьке королівство, Португальська республіка та інші. США, не бажаючи розчинятися в Антанті, проголосили себе «асоційованою країною» угруповання. Антанта виграла Першу світову війну і закріпила свій успіх дипломатично на Паризькій мирній конференції, створивши так звану Версальську систему міжнародних відносин.

Вплив на Україну

ред.

Назрівання глобального збройного конфлікту між військово-політичними блоками безпосередньо загрожувало Україні. Українські землі перебували у складі держав, які належали до протилежних сторін — Російської імперії й Австро-Угорської імперії, що змагалися за першість у Південно-Східній Європі. Але на українські землі претендували й інші держави. Суттєвою причиною таємного приєднання Королівства Румунія до Троїстого союзу 7 жовтня 1883 року було прагнення заволодіти Бессарабською губернією. Від початку Першої світової війни українські землі перетворилися на арену жорстоких битв. В офіційно проголошених територіальних вимогах Російської імперії йшлося про приєднання до Росії Східної Галичини, а також, не зовсім виразно, — Закарпаття. Північна Буковина поступово перетворилася на об'єкт активного торгу Російської імперії з Королівством Румунія, при цьому союзники Росії, по блоку, підтримували Румунію.

Повалення царизму й розгортання українського національного руху спочатку не змінило ставлення Антанти до України. Французька імперія й Велика Британія продовжували розглядати українське питання як внутрішню справу Російської імперії. Однак неспроможність останньої утримувати Східний фронт привернула увагу Антанти до України як до геополітичного партнера.

У цей час активна діяльність спецслужб країн Антанти і США, які неприховано втручалися у внутрішні справи України, була викликана не інтересом до відродження національної державності, а суто прагматичною зацікавленістю у залучення ресурсів УНР до війни проти держав Центрального блоку. З вояків-українців планувалося створити кілька армійських корпусів гарматного м'яса[ru] для відправлення на Південно-Західний і Румунський фронти[1].

Після проголошення Першого Універсалу УЦР і створення Генерального Секретаріату УЦР-УНР уряди держав Антанти з літа 1917 року почали надсилати своїх представників для ознайомлення з внутрішньополітичною ситуацією в Україні. У серпні 1917 року за дорученням французького посольства у Петербурзі в Києві перебував журналіст Жан Пелісьє, який інформував свій уряд про події в Україні. У жовтні 1917 року британо-французька військова місія на чолі з ген. Табуї і полк. Перльє вела переговори з генеральним секретарем військових справ Симоном Петлюрою. Представники Антанти на всіх переговорах з українською стороною переважно ставили питання про можливість використання українських військ, що поступово формувались, у воєнних діях проти австро-німецького блоку. Антанта активізувала діяльність консулів у Києві й Одесі, це були, відповідно, британці Дуглас і Джон Багге, американці Д. Дженкінс і Рей, військово-санітарних та інших організацій.

Падіння Тимчасового уряду і захоплення більшовиками ставки головнокомандуючого російськими військами М. Духоніна, спричинили переїзд військових місій Великої Британії, Японської імперії, Королівства Румунія, Королівства Сербія та Бельгії до Києва. У місті розпочались активні переговори з представниками Великої Британії (генерал Чарльз) і Французької республіки (полковник Гравьє і Перльє), які намагались встановити офіційні відносини з Генеральним Секретаріатом і пробували переконати український уряд не брати участі в переговорному процесі з Центральними державами. У грудні 1917 року уряди Французької республіки і Великої Британії призначили своїх представників в Україні — відповідно генерала Жоржа Табуї та Д. П. Багге.

21 грудня 1917 року (3 січня 1918 року) генерал Ж. Табуї офіційно заявив про визнання Української Народної Республіки і призначення його комісаром Французької Республіки при Генеральному Секретаріаті. Держави Антанти намагались переконати уряд УНР продовжувати боротьбу на Західному і Південному фронтах, пропонуючи фінансову і військову допомогу. Однак складне внутрішньополітичне становище в Україні, агресія більшовицької Росії та окупація її військами значної частини української території, в тому числі Києва, примусили Генеральний Секретаріат відмовитись від подальших контактів з Антантою і укласти в 1918 році — Берестейський мир.

23 грудня в Парижі вищі представники влади, армії й розвідки уклали англо-французьку угоду про розподіл сфер впливу в Росії 1917 року. Укладення Брестського мирного договору УНР з державами Четверного союзу 9 лютого 1918 року було засуджено Антантою і в майбутньому використовувалося сусідами України для політичних спекуляцій. Контроль над територією України австро-німецьких військ (1918) перервав роботу місій і представників Антанти в Україні.

Протягом 1918 року Антанта ставилась вороже до УНР і Української Держави гетьмана Павла Скоропадського, повністю підтримуючи Добровольчу армію генерала А. Денікіна та ідею російських шовіністичних кіл про відновлення рос. «единой и неделимой России». У жовтні 1918 року у Женеві міністр закордонних справ Української Держави Д. Дорошенко намагався вступити в переговори з представниками країн Антанти, але, через початок антигетьманського повстання, ці спроби були припинені. Директорія УНР не була визнана Антантою, а позиція українського уряду розглядалась її дипломатами як «більшовицька».

Після перемоги над ворожим угрупованням 1918 року Антанта розпочала введення своїх військ у південні райони України — стурбована наступом більшовиків, Антанта ухвалила рішення замінити німецькі гарнізони власними військами. 12 грудня 1918 року Армія УНР після жорстоких боїв з білогвардійцями на підступах до Одеси зайняла місто, а вже 15 грудня 1918 року[2] розпочалася висадка франко-грецького десанту під командуванням генерала Боріюса у прибережній смузі Одеси. 27 грудня 1918 року Директорія УНР опублікувала ноту «До демократій усіх націй світу і демократій держав Антанти», у якій висловлювався рішучий протест проти втручання Антанти у внутрішні справи України. Враховуючи складне становище на українсько-більшовицькому фронті, Директорія видала наказ про відхід українських частин з міста. Наприкінці грудня 1918 року війська Антанти, загальним числом близько 60 тисяч осіб, поступово захопили південну частину України по лінії Тирасполь — Бірзула — Вознесенськ — Миколаїв — Херсон — Крим.

Змушена вести бої на два фронти, Директорія вирішила вступити в переговори з військовим командуванням Антанти. 6 лютого 1919 року командувач французькими військами д'Ансельм поставив українській делегації — І. Мазепа, Степан Бачинський, О. Греков, Сергій Остапенко, у Бірзулі попередні умови для початку переговорів — відставка Володимира Винниченка, Володимира Чехівського та Симона Петлюри, контроль над фінансовою політикою українського уряду; звільнення з в'язниць гетьманських міністрів, та інші. Найважливіше для української делегат (делегації) питання про визнання незалежності УНР на переговорах не ставилось.

Після виходу 11 лютого 1919 року зі складу Директорії Володимира Винниченка і формування 13 лютого 1919 року нового уряду без участі представників соціалістичних партій переговори продовжились. Не подаючи надії на можливість визнання УНР, Антанта вимагала підпорядкування української армії союзному командуванню і включення її поряд з Добровольчою армією генерала Денікіна у єдиний антибільшовицький фронт та встановлення контролю Антанти над українськими землями. На ці умови українська делегація категорично не погодилась.

На Паризькій мирній конференції 1919—1920 років глави Антанти і США диктували переможеним країнам умови повоєнного врегулювання, створивши Версальську систему міжнародних відносин. Питання, пов'язані з Україною та її землями, розглядалися в контексті або відновлення «єдиної та неподільної Росії», або створення «санітарного кордону» на західних рубежах Радянської країни. З початком функціювання Ліги Націй діяльність Антанти формально припинилася.

Див. також

ред.

Примітки

ред.
  1. ↑ Сідак B.C. Національні спецслужби в період Української революції 1917—1921 рр. — Київ: Альтернативи, 1998 . — 320 с. : іл. ISBN 966-02-0222-9
  2. ↑ За іншими даними — 27 грудня.

Джерела

ред.

Література

ред.
  • Історія дипломатії. Том другий. Дипломатія за нового часу (1872—1919 рр.) / Під ред. акад. В. П. Потьомкіна. Укладачі проф. Хвостов В. М. і проф. Мінц І. І.— К.: Українське вид-во політич. літ-ри, 1948.— 408 с.
  • Рубинштейн Н. Советская Россия и капиталистические государства в годы перехода от войны к миру (1921—1922 гг.). — М., 1948.
  • Тэйлор А.Дж. П. Борьба за господство в Европе. 1848—1918. — Москва, 1958.
  • Симоненко Р. Г. Імперіалістична політика Антанти і США щодо України в 1919 році. — Київ, 1962.
  • История дипломатии. Том третий: Дипломатия в период подготовки второй мировой войны (1919—1939 гг.) / Под ред. акад. В. П. Потемкина. Сост.: проф. Минц И. И., проф. Панкратова А. М., акад. Потёмкин В. П., акад. Тарле Е. В. и Колчановский Н. П.— М.—Л.: Гос. изд-во политич. лит-ры, 1945.— 884 с.
  • Марголин А. Украина и политика Антанты (записки еврея и гражданина). — Берлин: Изд-во С. Ефрон, 1922 [Архівовано 22 листопада 2011 у Wayback Machine.].
  • Патер І. Антанта // Західно-Українська Народна Республіка 1918—1923. Енциклопедія. Т. 1: А–Ж. Івано-Франківськ: Манускрипт-Львів, 2018. 688 с. — С. 49 — 51. ISBN 978-966-2067-44-6
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Антанта&oldid=43966093
  NODES