Вікіпедія

Зеров Микола Костянтинович

український поет, перекладач, літературознавець, аналітичний критик, полеміст
(Перенаправлено з Зеров Микола)
У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Зеров.

Мико́ла Костянти́нович Зе́ро́в (26 квітня 1890, Зіньків, Полтавська губернія, Російська імперія — 3 листопада 1937, Сандармох, Медвеж'єгорський район, Карельська АРСР, РРФСР) — видатний український поет, літературознавець, перекладач, літературний критик, полеміст, професор, лідер «неокласиків», майстер сонетної форми та перекладач античної поезії. Брат Михайла та Дмитра Зерова. Представник розстріляного відродження.

Микола Костянтинович Зеров
Микола Зеров
Народився26 квітня 1890(1890-04-26)
Зіньків, Полтавська губернія (нині Україна)
Помер3 листопада 1937(1937-11-03) (47 років)
Сандармох, Медвеж'єгорський район, Карельська АРСР, РРФСР
·вогнепальна рана
ПохованняСандармох
ГромадянствоРосійська імперія, УНР, СССР
Діяльністьпоет, літературознавець, перекладач, літературний критик, поліглот (знав 20 мов), редактор, учений, професор
Alma materПерша київська гімназія
ЗакладКНУ імені Тараса Шевченка
Роки активностіз 1912
Жанрсонет
Magnum opus«Камена» (1924)
БатькоЗеров Костянтин Іраклійович
МатиЗерова Марія Яківна
Брати, сестриЗеров Дмитро Костянтинович[1] і Михайло Орест[1]
У шлюбі зСофія Зерова
CMNS: Зеров Микола Костянтинович у Вікісховищі
Q:  Висловлювання у Вікіцитатах
S:  Роботи у  Вікіджерелах

Родина

ред.

Микола Зеров народився 26 квітня 1890 року в Зінькові на Полтавщині[2] в багатодітній сім'ї вчителя місцевої двокласної школи Костянтина Іраклійовича Зерова. «Батько вчитель, потім — завідувач міської школи, нарешті — 1905 року — інспектор народних шкіл, мати — з дрібного землевласницького роду Яреськів — з-під Диканьки, роду козацького, але доказующого дворянство» — пише Зеров в автобіографії[3]. (Мати Марія Яківна походила з козацького роду Яреськів з-під Диканьки).

Молодший брат Миколи — Михайло — став поетом і перекладачем, відомим під літературним псевдонімом Михайло Орест. Ще один молодший брат — Дмитро Зеров — став ботаніком, академіком АН УРСР.

Освіта і перші публікації

ред.
 
Микола Зеров, 1915

По закінченні Зіньківської школи, де його однокласником був майбутній гуморист Остап Вишня, Зеров навчався в Охтирській (1900—1903) та Першій київській гімназіях (1903—1908). У 1909—1914 роках — студент історико-філологічного факультету Київського університету Святого Володимира.

1912 року з'явилися друком перші статті та рецензії Зерова в журналі «Світло», газеті «Рада»[4].

1914—1917: Златопіль

ред.
 
Будинок у Златополі, де проживав Микола Зеров в період викладання у Златопільській гімназії
 
Микола Зеров, 1 травня 1915 року

З 1914 року за наказом попечителя Київського навчального округу Зерова призначено викладачем «давніх мов» до Златопільської чоловічої гімназії, а з жовтня 1916 року — ще й Златопільської жіночої гімназії.

1917—1920: Київ

ред.

З 1917 року Зеров учителює в Другій Київській гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства та викладає латину. У 1918–1920 роках викладає українознавство в Архітектурному інституті, працює редактором бібліографічного журналу «Книгарь» (до початку 1920 року). З осені 1923 року — професор Київського інституту народної освіти.

У цей час Микола Зеров увійшов до елітарного гуртка діячів української культури, що сформувався довкола Георгія Нарбута, на зібраннях якого обговорювалися проблеми розвитку української літератури, малярства, графіки.

1920 року одружився із Софією Лободою і почав серйозно замислюватися про наукову діяльність; вийшли підготовлені ним «Антологія римської поезії» та «Нова українська поезія», що стали помітним явищем у тогочасному літературному житті.

 
Родина Зерових, 1918 р. Стоять: Дмитро, Михайло, Костянтин, Олена. Сидять: Євгенія (перша дружина Дмитра), Кость Іраклійович, Марія Яківна, Микола. Малі діти: Георгій, Валерія

1920—1923: Баришівка

ред.

З голодного Києва Миколу Зерова запрошують на роботу до Баришівської соціально-економічної школи, де він працює близько трьох років. Усі вірші його збірки «Камена» (1924) написано саме тут. Також у Баришівці Зеров зробив багато перекладів, написав низку сонетів та сатир-пародій, кілька невеликих оповідань.

1 жовтня 1923 року Микола Зеров став професором української літератури Київського інституту народної освіти (так звався тоді Київський університет). Про лекції Зерова студенти поширювали легенди. Одночасно викладав українську літературу в кооперативному технікумі та торгово-промисловій школі.

1923—1925: Неокласики

ред.
 
Автограф сонету М. Зерова «Саломея»
 
Неокласики у Баришівці[5]. Віктор Домонтович і Микола Зеров (стоять — зліва направо); Юрій Клен, Павло Филипович, Фелікс Якубовський і Максим Рильський (сидять — зліва направо). 1920-ті роки
 
Три неокласики, 1920-ті. Зліва направо: Максим Рильський, Микола Зеров, Павло Филипович.

1923 року до Києва повернулося чимало письменників, що об'єдналися в АСПИС. Серед них вирізнялася літературна група, що її стали називати неокласиками, одним з її лідерів був Зеров. У грудні 1923 року відбулася перша зустріч Зерова з Миколою Хвильовим, коли той приїхав до Києва у складі харківської письменницької делегації «Гарту». Неокласики влаштовують літературні вечори, на яких намагаються згуртувати мистецькі сили, аби спрямувати їх у річище конструктивної праці. Прагнення Зерова створити спільну платформу для консолідації літературного процесу кваліфікується офіційною владою як замах на ідеологічну цноту панфутуристів та гартованців, що викликає різкий спротив.

1924 рік розпочався з бурхливих дискусій. 3 січня на культкомісії Всеукраїнської академії наук М. Зеров виголосив доповідь «Українська література в 1923 році»; 20 січня відбувся диспут, на якому опонентами доповіді Дмитра Загула «Криза сучасної української лірики» виступили Микола Зеров, Юрій Меженко, Григорій Косинка, Михайло Івченко. Лідер неокласиків оцінював 1923-й як «рік літературного оживлення». Адже з'явилася низка яскравих імен, нових книжок і журналів. На думку Зерова, йшов нормальний розвиток української літератури. Йому опонував Д. Загул, який обстоював уніфікацію та сувору регламентацію як вибору ідеї твору, так і художніх засобів її вираження. Виразно окреслювалася конфронтація, що згодом трагічно позначилося на розвитку всієї української літератури.

Того самого 1924 року надруковано «Камену» — першу збірку віршів Зерова, до якої, втім, уміщено й перекладний розділ. Автор скромно виправдовував це перед сучасниками потребою розробляти мову і стиль, удосконалювати техніку й синтаксичну гнучкість української поезії, називаючи свої сонети «сухарями» на розкішному бенкеті поетичної фантазії.

Глибоке проникнення у філософську сутність буття, вишукана мова, висока версифікативна майстерність творів Зерова вражали сучасників. Щоправда, багато хто поетові закидав, що він несучасний, байдужий до актуальних проблем. Підстави для таких тверджень давали не тільки його вірші, а й перший випуск історико-літературного нарису «Нове українське письменство» і монографія «Леся Українка», також видані 1924 року. Все це, вважали противники Зерова, належить минулому, яке треба відкидати.

До попередніх докорів додавалися й нові: мовляв, Зеров майже не виступає як літературний критик. Проте 1925 рік можна вважати вершиною літературно-критичної діяльності М. Зерова. Тільки журнал «Життя і революція» вмістив 17 його матеріалів. А ще ж були публікації в інших часописах, виступи, лекції перед студентами.

1925—1928: Літературна дискусія

ред.
 
Зустріч харківських і київських митців. Київ, 1923 р. Зліва направо, перший ряд: Максим Рильський, Юрій Меженко, Микола Хвильовий, Майк Йогансен, Григорій Михайлов, Михайло Вериківський. Другий ряд: Наталя Романович, Михайло Могилянський, Василь Еллан-Блакитний, Сергій Пилипенко, Павло Тичина, Павло Филипович. У третьому ряду стоять: Дмитро Загул, Микола Зеров, Михайло Драй-Хмара, Григорій Косинка, Володимир Сосюра, Тодось Осьмачка, Володимир Коряк, Михайло Івченко
 
Микола Зеров з сестрою Валерією. Кролевець, 1917 р.

1925 року почалася відома літературна дискусія, яка тривала до 1928 р. Початком її вважають статтю Г. Яковенка «Про критиків і критику в літературі» (Культура і побут, 1925, 20 квітня) та відповідь на неї М. Хвильового. Зеров-критик стає на бік М. Хвильового. Програма М. Зерова вимагала усвідомлення, осмислення й засвоєння багатств української національної традиції, адже це дасть змогу тверезо й реально оцінити багатьох сучасних літературних авторитетів, перенести на український ґрунт найкращі твори європейської класики й сучасної літератури, що, в свою чергу, піднесе «планку художності» і, врешті-решт, встановить атмосферу здорової літературної конкуренції, а не кон'юнктурного протегування. «Ми хочемо, — наголошував М. Зеров, — такої літературної обстановки, в якій будуть цінуватися не маніфест, а робота письменника; і не убога суперечка на теоретичні теми — повторення все тої ж пластинки з кричущого грамофону, — а жива й серйозна студія літературна; не письменницький кар'єризм „человека из организации“, а художня вибагливість автора перш за все до самого себе».

Саме це й викликало зливу заперечень. Особливо дратувала опонентів М. Зерова його вимога замість гурткового протекціонізму запровадити здорову літературну конкуренцію.

Від 1926 року Зеров виступав лише як літературний критик, зосередивши основні зусилля на перекладах та історико-літературних студіях. Того ж року офіційна влада звинуватила неокласиків в антипролетарських настроях. Григорій Майфет 3 липня 1927 року так писав Зерову про настрої в Харкові: «Взагалі літературна ситуація жахлива. Тичина каже: „Мені шкода не того, що я нічого не друкую, а того, що я нічого не пишу для себе…“».

Початок терору

ред.
 
Родина Зерових, Київ, серпень 1934 р. Верхній ряд: Дмитро, Костянтин із дружиною Вірою, Микола. Середній ряд: Іван Іщенко (чоловік Валерії), Георгій, Марія (дружина Дмитра), Кость Іраклійович, Марія Яківна. Нижній ряд: Олена, Костик (син Миколи і Софії), Валерія, Софія (дружина Миколи), Михайло

Червневий пленум ЦК КП(б)У 1926 року дав прямі директивні вказівки щодо політичної оцінки неокласиків; фактично ця постанова означала заборону літературної та критичної діяльності Зерова. Для нього лишалася тільки одна ділянка — історико-літературні студії. Саме на цьому Зеров і зосередився наприкінці 1920-х років. Він писав передмови до творів українських письменників-класиків, які видавалися у видавництвах «Книгоспілка» та «Сяйво». З цих статей склалася книжка «Від Куліша до Винниченка» (1929 р.). Але на цих позиціях пощастило затриматись недовго. Процес СВУ на початку 1930 року став переломним. «Книгоспілку» реорганізовано, «Сяйво» закрили. Куліша й Винниченка проголосили фашистськими письменниками. Серед інших у зв'язку з процесом СВУ заарештували й Максима Рильського, що стало виразним попередженням усім неокласикам.

У лютому-березні 1930 року Зерова змушений виступити «свідком» на процесі СВУ. Його становище було хитке й непевне. Як і всі українські інтелігенти, він жив під постійною загрозою арешту, в атмосфері погроз і цькування. Самогубство Хвильового в травні 1933 року стало ще однією драмою для Зерова.

На початку 1930-х йому фактично заборонили творчу діяльність, а з 1933 — стає небезпечним навіть мовчання. Від Зерова й Филиповича вимагають самокритичних заяв і політичних декларацій.

Наприкінці 1934 Зерова остаточно звільнили з університету. Він втратив останнє матеріальне опертя й мусив шукати будь-яку роботу або залишити Україну. Водночас він довідався про те, що за сфабрикованими звинуваченнями засуджено й розстріляно Григорія Косинку й Олексу Влизька.

Переживши ще одну трагедію, — смерть від скарлатини десятилітнього сина (3 листопада 1934) — Микола Зеров переїжджає до Москви.

Арешт

ред.

Уночі проти 28 квітня 1935 року Зерова заарештовано під Москвою на станції Пушкіно. 20 травня його доправлено до Києва для слідства. Зерова звинуватили в керівництві контрреволюційною терористичною націоналістичною організацією.

На першому допиті він заявив однозначно: «До жодної контрреволюційної діяльності я не причетний, а отже, співучасників назвати не можу». Пізніше з нього виб'ють інші відповіді. Під час обшуку в нього вилучають дві книжки: «Політика» з дарчим написом «терориста» Григорія Косинки та роман Пантелеймона Куліша «Чорна Рада». Це були єдині докази існування «терористичної організації».

Тривалі й надзвичайно виснажливі допити, побудовані на погрозах і залякувані (допитував слідчий Літман), призвели до бажаного для влади результату. 9 липня М. Зеров «розколовся»: «Я признаю себе винним у тому, що приблизно з 1930 року належав до керівного складу контрреволюційної націоналістичної організації, куди, крім мене, входили Рильський і Лебідь».

Після певних «тасувань» «групу Зерова» остаточно визначили в складі 6 осіб: Микола Зеров, Павло Филипович, Ананій Лебідь, Марко Вороний, Леонід Митькевич, Борис Пилипенко.

Військовий трибунал Київського військового округу на закритому судовому засіданні 1 лютого — 4 лютого 1936 року без участі звинувачених й захисту розглянув судову справу № 0019 — 1936; М. Зерову інкримінували керівництво українською контрреволюційною націоналістичною організацією і згідно з тодішніми статтями кримінального кодексу УРСР трибунал визначив йому міру покарання: десять років позбавлення волі у виправно-трудових таборах з конфіскацією приналежного йому майна.

 
Микола Зеров з дружиною Софією та сином, 1928 р.

З висновків про реабілітацію Зерова можна довідатися, що навіть для радянських органів справа Зерова виглядала цілковитою «липою»: «Проверкой установлено, что бывший сотрудник НКВД УССР Овчинников, принимавший участие в расследовании данного дела, за нарушение социалистической законности осужден, а бывший сотрудник НКПД Литман за фальсификацию следственных материалов из органов госбезопасности уволен по фактам, дискредитируюшим звание офицера».

Присилуваний до «зізнання», Зеров на суді заявив таке: «С моей стороны был только один раз сделан призыв к террору — в форме прочтения стихотворения Кулиша на собрании у Рыльского». Йдеться тут про читання Зеровим вірша П. Куліша «До кобзи» на квартирі Рильського 26 грудня 1934 року, де два «неокласики» і молодий письменник Сергій Жигалко пом'янули розстріляних за звинуваченням у приналежності до міфічного «об'єднання українських націоналістів» О. Влизька, К. Буревія, Д. Фальківського, Г. Косинку та ін. Щоправда, випадково зайшов саме в цей час до Рильського і представник газети «Пролетарська правда», присутність якого кілька разів згадувалася під час судового розгляду, але ні прізвища його не називалося, ні самого не допитувано як свідка. Згаданий епізод відбувся у грудні 1934 року, після оприлюднення списку 28 діячів культури, звинувачених у «тероризмі».

М. Зерова засуджено на 10-річне ув'язнення. Стільки само дістали П. Филипович та А. Лебідь, а також інші «учасники групи», що познайомилися одне з одним лише під час очних ставок. Дещо менше дістали поет М. Вороний — вісім років, працівник українського історичного музею Б. Пилипенко та педагог із Чернігова Л. Митькевич — по сім років. Пощастило вижити лише Митькевичу. Пізніше він розповів, що «зізнання» Літман витягав побиттями. «При розгляді нашої справи у військовому трибуналі, під час того, як нас доставляли в судове засідання, Зеров казав нам, що треба хоч що-небудь наговорити на себе, інакше нас усіх розстріляють», — згадував Л. Митькевич 21 грудня 1956 року.

Заслання

ред.
 
Соловки — місце ув'язнення М. Зерова

Наприкінці зими Зерова та засуджених з ним у тій самій справі відправлено на північ за маршрутом: Медвежа Гора — Кем — Соловки. В пункт призначення вони прибули у червні 1936 року. Як згадували ув'язнені, спершу режим у таборі був «ліберальним». За станом здоров'я М. Зеров не міг працювати лісорубом і тому прибирав кімнати господарської служби. Закінчивши роботу, в комірчині сторожа міг займатися перекладами та історико-літературними студіями. За багатьма свідченнями, він завершив багаторічну працю над українською версією «Енеїди» Вергілія. (Рукопис цього перекладу пропав або був знищений). Про це пише в листах до дружини. Останній з них датований 19 вересня 1937 року.

9 жовтня 1937 рішенням особливої трійки УНКВС по Ленінградській області «засуджений» до розстрілу. Зерова разом з багатьма іншими представниками української культури розстріляно в урочищі Сандармох 3 листопада 1937 року. З документів відомо, що смертний вирок виконав капітан держбезпеки Міхаїл Матвєєв.

Ухвалою Військової Колегії Верховного Суду СРСР від 31 березня 1958 року вирок Військового трибуналу КВО від 1—4 лютого 1936 р. і постанова особливої трійки УНКВС по Ленінградській області від 9 жовтня 1937 року скасовані, справу припинено «за відсутністю складу злочину». Водночас перевіркою встановлено, що колишнього співробітника НКВС УРСР Федора Овчинникова, який розслідував справу Зерова, «за порушення соцзаконності засуджено», а іншого співробітника, що фальсифікував матеріали справи, «звільнено з органів держбезпеки за фактами, що дискредитують звання офіцера».

 
Кенотаф Миколи Зерова

Символічна могила Миколи Зерова знаходиться на Лук'янівському кладовищі в Києві (ділянка 12) разом зі справжньою могилою його сина — Котика (Констянтина) Зерова.

Твори

ред.

Перша публікація Зерова з'явилася 1911 року, а жовтнем 1929 року датується власноручна картотека його публікацій, що нараховувала 109 карток. Реєстр публікацій був доповнений бібліографами Тамарою Волобуєвою (89 карток), Федором Максименком (25 карток) та істориком Сергієм Білоконем (посмертні публікації з 1973 року)[6].

 
Обкладинка збірки М.Зерова «Камена»

Вшанування пам'яті

ред.

Архівні матеріали

ред.

Документи про життя і творчість М. Зерова зберігаються в Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтва України. — Фонд 28, опис 1 та опис 2. Загалом фонд складається з 250 справ, які охоплюють період з 1907 по 1965 роки. Всі справи є у вільному доступі онлайн.

Серед документів фонду:

  • Рукописи М. К. Зерова. Збірка ранніх поезій (1907—1919); збірки: «Сонети. Александрійські вірші» (1919), «Сонети. Lukrosae», «Сонети i елегії. Lukrosae» (1922), «Sonnetarium» (1926—1930), «Камена» (1934).
  • Поетичні переклади з Вергілія («Енеїда»), Марціала, Тіта Лукреція Кара («Про природу речей»), Горація, Катулла, Овідія («Метаморфози»), Тібулла та ін. римських поетів, з латинських поезій Г. С. Сковороди («От вона, молодість року!», «На день народження Василя Томари») та С. Яворського («Стефана Яворського, митрополита Рязанського та Муромського слізне з книгами прощання»); переклади з новітніх (від епохи Відродження) європейських та народів СРСР поетів Ф. Петрарки, П. Ронсара, Ж. Дю-Белле, Ж. -М. Ередіа («Забуття», «На Отрисі», «Горам божественним», «Вицвіт вогню» та ін.), Т. Готьє, Е. Верхарна, П. -Ж. Беранже («Вже скоро, Франціє…», «Фея рим», «Мощі», «14 липня» та ін.), А. Міцкевича («Чатирдаг»), З. Пшесьмицького, О. С. Пушкіна («До Овідія», «Пам'ятник», «Поетові», «Що в імені тобі моїм?» та ін.), М. Ю. Лермонтова, П. Бутурліна («Шевченкова могила»), I. Буніна, В. Брюсова («Ми», «Наполеон», «До вірменів» та ін.), Янки Купали (1907—1934) та ін.
  • бібліографія (картотека) творів Миколи Зерова;
  • Рецензія на працю М. Марковського «Найдавніший список „Енеїди“ і деякі думки про генезу цього твору»;
  • документи, зібрані Зеровим, про творчість В.Винниченка;
  • виписки та нотатки на тему «Донцов і Донцовісти» та з твору Д. Донцова «Поетика українського росорджімента»;
  • документи про творчість С. Єфремова;
  • документи про творчість М. Зерова: статті Г. Кочура «Учений, перекладач, поет М. Зеров», Є. Сверстюка «Гострої розлуки гострий біль», «Про Миколу Зерова»;
  • запрошення на засідання комісії художнього перекладу, присвячене розгляду перекладів Миколи Зерова;
  • матеріали, що відклались у фонді: нотатки, списки поезій різних авторів, статті;
  • лист до редакції газети «Червоний шлях» Ол. Дорошкевича «Володимир Самійленко на тлі 80-х рр.»;
  • спогади, статті: М. Плевако «Леонід Глібов та його твори»; Є. Шабліовського і М. Колесника «Проти куркульсько-петлюрівського націоналізму в художній літературі та аналогічне інших авторів»; Л. Шишманова-Драгоманова «Молода українська література. О. Олесь — А. Ніковський» та ін.

Література

ред.
  • Агеєва В. П. Формалізм у концепціях київських неокласиків// Наукові записки «НаУКМА». Том 48. Філологічні науки. — Київ: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2005. — С. 3–10.
  • Баган О. Місія неокласики / Микола Зеров Українське письменство / Микола Сулима (упоряд.). — К. : Видавництво Соломії Павличко «Основи», (2003).
  • Башманівський В. Микола Зеров — неокласик. — Житомир: Видавництво ЖДУ імені І. Франка, 2007. — 172 с.
  • Безсмертні: Спогади про М.Зерова, П.Филиповича і М.Драй-Хмару. — Мюнхен, 1963. [Архівовано 4 жовтня 2013 у Wayback Machine.]
  • Білокінь С. І. Закоханий у вроду слів. М.Зеров — доля і книги. — К.: Час, 1990.
  • Брюховецький В. С. Микола Зеров. Літературно-критичний нарис. — К.: «Радянський письменник», 1990.
  • Гальчук О. В. Микола Зеров і античність: Навч. посіб. / Київський інститут «Слов'янський ун- т». — К., 2000. — 191 с.
  • Громова В. Неокласики / Стильові тенденції української літератури XX століття. — К., 2004. — С. 107–135.
  • Демська-Будзуляк Л. Реконструкція літературознавчого канону: пролегомени до вивчення літературно-критичної та історико-культурної спадщини Миколи Зерова // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, — державність. Scripta Manet. — Ювілейний збірник на пошану Богдана Якимовича. 2012/21 — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України, 2012. — С. 267–276.
  • Державин В. Дух і джерело київського неоклясицизму (До 60-тих роковин з дня народження Миколи Зерова) [Архівовано 29 листопада 2014 у Wayback Machine.]// Україна і Світ. — Ганновер, 1951. — З. 4. — С. 12–18.
  • Зерова М. (упор.) Наш сучасник Микола Зеров. — Луцьк: Терен, 2006. — 367 с.
  • Зубрицька М. Микола Зеров: проблема діалогу з читачем //СіЧ, № 9, 1991. — С. 54–58.
  • Івашко В. Микола Зеров і літературна дискусія (1925—1928) // СіЧ, № 4,1990. — С. 18–27.
  • Історія української бібліотечної справи в іменах (кінець XIX ст. — 1941 р.): матеріали до біобібліографічного словника / авт.-уклад. Л. В. Гарбар ; ред. кол.: Г. В. Боряк, Л. А. Дубровіна (голова), В. І. Попик та ін. ; НАН України, Нац. б-ка України ім. В. І. Вернадського, Ін-т рукопису. — Київ, 2017. — C. 170—171. http://irbis-nbuv.gov.ua/everlib/item/er-0002146 [Архівовано 27 березня 2019 у Wayback Machine.]
  • Київські неокласики / Упор. Віра Агеєва. — К.: Факт, 2003.
  • Ковалів Ю. І. Літературна дискусія 1925—1928 рр. — К.: Знання, 1990.
  • Костенко Н. В. Українське віршування XX ст. — К., 1993.
  • Костюк Г. Зустрічі і прощання. — К.: Смолоскип, 2008. — С. 128–150.
  • Лавріненко Ю. Розстріляне відродження. Антологія. — К.: Смолоскип, 2002. — С. 127–140.
  • Моренець В. Національні шляхи поетичного модерну першої половини XX ст.: Україна і Польща. — К.: «Основи», 2001. — 327 с.
  • Наливайко Д. С. Українські неокласики і класицизм / Наукові записки «НаУКМА». Том 4. Філологія. — Київ: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 1998. — С. 3–17.
  • Наш сучасник Микола Зеров, упор. Марина Зерова, Роман Корогодський, Михайлина Коцюбинська, вид. Терен, Луцьк, 2006, 368 с. (спогади про Миколу Зерова).
  • Панченко Володимир. Повість про Миколу Зерова. — Київ: «Дух і літера», 2018—624 c. ISBN 978-966-378-631-5 (детальна біографія, написана за архівними матеріалами із залученням нових, ще не відомих загалу джерел).
  • Соловей Е. Українська філософська лірика. — К.: Юніверс, 1999. — 368 с.
  • Темченко Л. В. Український неокласицизм 20-х рр. XX ст.: генезис, естетика, поетика: Автореф. — Дніпропетровськ, 1997. — 21 с.
  • Шевченко С. В. Микола Зеров: неокласика політичних репресій. / Сергій Шевченко. Соловецький реквієм. — Київ: Експрес-Поліграф, 2013. — С. 165–172.
  • Шерех Ю. Легенда про український неокласицизм. / Юрій Шерех. Пороги і запоріжжя: Література, мистецтво, ідеології. — Харків, 1998. — Т.1. — С. 92–139.
  • Шляхами пам'яті [Електронний ресурс]: антологія поетичних творів, присвячених пам'яті митців Розстріляного Відродження / Упоряд. Ганна Іванівна Єфімова. — Одеса: ОДНБ ім. М. Горького, 2009. — 1 електрон. опт. диск (CD-R). — Режим доступа : http://catalog.odnb.odessa.ua/ONNB_ec/NashiVid/sNaykVidan/sc2989.PDF [Архівовано 25 липня 2015 у Wayback Machine.]
  • Nevrly M., Kozak S. Neoklasycy kijowscy / Slavia Orientalis. — 1974. — № 3.
  • Помяловський М. Г. Нариси бурси / М. Г. Помяловський ; переклала М. Полтавка ; за ред. М. К. Зерова ; передм. О. І. Білецького. — Харків: Космос, 1929. — 137 с. — (Російські класики). [Архівовано 13 листопада 2018 у Wayback Machine.]

Примітки

ред.
  1. ↑ а б Енциклопедія України в Інтернеті / O. Havrylyshyn, F. Sysyn, M. Moser et al. — CIUS, 2001.
  2. ↑ Степаненко, Микола (2013). Літературно-мистецька Полтавщина (укр) . Гадяч: Гадяч. с. 71—75. ISBN 978-617-567-058-3.
  3. ↑ Автобіографії, 2015, с. 215.
  4. ↑ Одарченко, Петро (1995). Під знаком Зерова (спогади про М. Зерова) // Українська література : зб. вибраних ст (укр.) . Київ: Смолоскип. с. 255—262. ISBN 0-914834-66-5.
  5. ↑ Київські неокласики: як у Баришівці творили проєвропейську культуру
  6. ↑ Сергій Білокінь, Микола Зеров / Наш сучасник Микола Зеров, вид. Терен, Луцьк, 2006, с. 262.
  7. ↑ Розпорядження голови —. www.mk.gov.ua. Процитовано 5 серпня 2024.
  8. ↑ Козак, Сергій (2015). Полтавщина літературна (укр.) . Київ: Літературна Україна. с. 105. ISBN 978-966-579-446-2.
  9. ↑ Документальний фільм «Соловецькі в'язні з України. Микола Зеров» (2011) (youtube.com)

Джерела

ред.

Посилання

ред.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Зеров_Микола_Костянтинович&oldid=43932220
  NODES