Вікіпедія

Ален Делон

французький актор
У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Делон.

Але́н Дело́н (фр. вимова: [alɛ̃ dəlɔ̃], повне ім'я — Але́н Фаб'є́н Морі́с Марсе́ль Дело́н (фр. Alain Fabien Maurice Marcel Delonⓘ); 8 листопада 1935(19351108), Со, О-де-Сен — 18 серпня 2024, Душі-Монкорбон, Луаре[9]) — французько-швейцарський актор кіно та театру, кінопродюсер, сценарист і режисер. Ветеран першої індокитайської війни. Вважається не лише зіркою та секс-символом європейського кінематографа, а й «найкрасивішим актором кіно за всю історію»[10].

Ален Делон
Alain Delon
Делон в 1961 році
Делон в 1961 році
Делон в 1961 році
Ім'я при народженніАлен Фаб'єн Моріс Марсель Делон (фр. Alain Fabien Maurice Marcel Delon)
Народився8 листопада 1935(1935-11-08)
Со[1][2][3]
Помер18 серпня 2024(2024-08-18) (88 років)
Душі-Монкорбон[4][3]
  • лімфома[5]
    • Похованняchâteau de la Brûleried[6][7]
    ГромадянствоФранція Франція, Швейцарія Швейцарія
    Діяльністьактор кіно і театру, сценарист, кінопродюсер, кінорежисер, військовослужбовець
    Alma materШкола Жанін Мануельd
    Роки діяльності1957 — 2012
    У шлюбі зНаталі Делон
    ДітиКрістіан Аарон Булонь, Ентоні Делон, Анушка Делон і Ален-Фаб'єн Делонd
    БатькиFabien Delond
    Édith Delond
    Брати / сестриJean-François Delond
    IMDbnm0001128
    Автограф
    Нагороди та премії
    Офіцер ордена Почесного легіону
    Офіцер ордена Почесного легіону
    Кавалер ордена Почесного легіону
    Кавалер ордена Почесного легіону
    Офіцер ордена «За заслуги» (Франція)
    Офіцер ордена «За заслуги» (Франція)
    Орден Мистецтв та літератури
    Орден Мистецтв та літератури
    Орден «За заслуги» ІІІ ступеня
    Орден «За заслуги» ІІІ ступеня
    Файл:César gold silhouette.svg «Сезар» (1985)
    Список номінацій та отриманих кінопремій: [⇨]
    CMNS: Ален Делон у Вікісховищі
    Q:  Висловлювання у Вікіцитатах

    Його кар'єра почалася 1957 року. Один із найпопулярніших акторів французького кіно, знімався у фільмах, які загалом зібрали близько 134 мільйонів глядачів у кінотеатрах, що зробило його популярнішим за Луї де Фюнеса та Жана-Поля Бельмондо. Делон грав разом з такими видатними акторами, як Жан Габен, Бріжіт Бардо, Ентоні Квінн, Ліно Вентура, Катрін Деньов тощо. Велика кількість фільмів стали «класикою», зокрема: «На яскравому сонці», «Рокко та його брати», «Леопард», «Нескорений», «Самурай», «Басейн», «Сицилійський клан», «Борсаліно», «Мосьє Кляйн» і багато інших.

    Хоч актор не знімався в Голлівуді постійно, він відомий як у Сполучених Штатах, так і в Європі, а також в Азії, де розгорнув підприємницьку діяльність. Офіцер ордену Почесного легіону, у 1985 році отримав премію «Сезар» за найкращу чоловічу роль у фільмі «Наша історія»[fr] та «Пальму честі»[fr] на Каннському кінофестивалі 2019 року за кар'єрні досягнення.

    Біографія

    ред.

    Походження та дитинство

    ред.

    Ален Фаб'єн Моріс Марсель Делон[11][12][10] народився 8 листопада 1935 року в комуні Со, департамент Сена[fr] (нині — О-де-Сен), приблизно за 10 км від центру Парижа. Його батько, Фаб'єн (фр. Fabien Delon; 1904—1977), був директором кінотеатру «Le Régina» в Бур-ла-Рен, а мати, Едіт Арнольд (фр. Édith Arnold; 1911—1995) — аптекаркою. За мірками Франції тих років Делони були дрібними буржуа[13]. Вони походять з комуни Сен-Венсан-Лепінасс, що в Окситанії, а родовід сягає XV століття, коли жив Жан Делон. Відомо, що прадід Алена по батьківській лінії, Фаб'єн Делон (1829—1909), був нагороджений орденом Почесного легіону в 1892 році[14] та працював інженером мостів і доріг. Бабуся по батьківській лінії, Марія-Антуанетта Евангеліста (фр. Marie-Antoinette Evangelista; 1867—1939)[15][неавторитетне джерело], була корсиканкою й у своєму рідному місті, Прунеллі-ді-Фьюморбо, 1888 року взяла шлюб з дідом Жаном-Марселем Делоном, збирачем податків на Корсиці[15][16][неавторитетне джерело]. За сімейною легендою, Евангелісти були бонапартистами[17].

     
    Пансіонат Saint-Nicolas d'Igny, де вчились Делон і Саломе

    Ален був єдиною дитиною в сім'ї і мав важке дитинство, що припало на роки Другої світової війни та правління режиму Віші. Хлопцю не минуло й п'яти років, як 1939 року батьки розлучилися[10]. Його віддали в так звану «помічну сім'ю»[fr], що стало дитячою травмою й вплинуло на все життя[18]. Батьком цього сімейства був тюремний наглядач у Френі. Ален, живучи по сусідству з в'язницею, навіть чув залп під час страти колаборанта П'єра Лаваля[ком. 1][20]. Потім його перемістили в католицький пансіонат святого Миколая в Іньї, де майбутня кінозірка провів юність з другом дитинства, Жераром Саломе. Усього Делона шість разів виключали зі шкіл. Матір вдруге вийшла заміж за Поля Булоня, торговця м'ясом і гастрономією з Бур-ла-Рен, і подружжя забрало хлопця до себе. Як тільки Ален підріс, вітчим влаштував його у свою м'ясну крамницю[ком. 2][22].

    У 14 років Алену випала нагода зіграти роль у 22-секундному німому фільмі[23] «Викрадення» (фр. Le Rapt)[10] Олів'є Бургіньона, батька одного з друзів. Того ж року Ален втік з дому, мріючи потрапити в Чикаго, але юнака затримала поліція в Бордо[ком. 3].

    Армія та війна

    ред.
    Див. також: Перша індокитайська війна

    Напередодні мобілізації у французьку армію через війну в Індокитаї, в ході якої французи та союзники воювали з місцевими націоналістами Лаосу та Камбоджі, а також комуністами В'єтміню, Делон пройшов службу в Національних військово-морських силах. На той час йому було 17 років. Після морського навчального центру Понт-Реан[fr] 1953 року його перевели в школу зв'язківців у Ла-Лонд-ле-Мор. Після того, як Алена зловили на крадіжці обладнання[24], керівництво дало йому вибір: або звільнення з флоту або продовження терміну служби контракту від трьох до п'яти років. Він обрав другий варіант.

      Зовнішні зображення
      Фото Делона під час служби, знайдені істориком кіно Люком Ларріба.

    Делон спочатку служив матросом 1-го класу, потім його призначили в охоронну роту Сайгонського арсеналу. Ближче до кінця війни Алена заарештували за викрадення військового позашляховика та поїздку, під час якої автомобіль перекинувся. Через це в нього вилучили ліцензію на радіозв'язок і звільнили[24].

    Період служби в морській піхоті[fr][10] справив на майбутню зірку європейського кіно великий вплив: він відкрив для себе військову дисципліну, почуття честі та патріотизму до Франції. У нього розвинулася пристрасть до зброї, і він почав захоплюватися зіркою тодішніх екранів, Жаном Габеном завдяки фільму «Не чіпай здобич» (фр. Touchez pas au grisbi) 1954 року, який тоді показували в Сайгоні (нині — місто Хошимін, колишня столиця французького протекторату)[25][26].

    Кінець 1950-х: початок кар'єри

    ред.

    Повернувшись 1956 року в Париж, де він познайомився зі співачкою Далідою, з якою пізніше буде роман[27], Ален брався за будь-яку роботу: вантажником, офіціантом у кафе поблизу Єлисейських полів[ком. 4]. На Монмартрі він познайомився зі злочинним світом (зокрема, бандою Trois Canards)[28]. Зустріч у джаз-клубі Saint-Germain[fr] і подальші романтичні стосунки з акторкою Бріжит Обер[fr] стали поворотним моментом у житті Алена. Невдовзі у кварталі Сен-Жермен-де-Пре[fr] Делона помітив молодий актор Жан-Клод Бріалі та запросив відвідати разом Каннський кінофестиваль, де статура і «янгольське обличчя» молодика не залишилися непоміченими попри відсутність будь-якої акторської підготовки[10][29].

    У Римі, живучи разом із Жаном Паоло Барб'єрі[it][30], що пізніше став відомим італійським фотографом, Делона помітив американський кінопродюсер Девід Сельцник. Він запропонував Алену семирічний контракт у Сполучених Штатах за умови вивчення англійської мови. Ще у Франції Делон почав її вивчати і планував погодитися на пропозицію, але в розмові з режисером Івом Аллегре, той переконав актора залишитися на батьківщині.

    Знайомство з Аллегре відбулось завдяки дружині останнього, Мішель Корду[fr], коханцем якої був Ален Делон і саме вона переконала чоловіка дати Алену хоч і не велику, але досить помітну роль у фільмі «Коли втручається жінка»[fr] (фр. Quand la femme s'en mêle)[29]. Якщо не враховувати участь у 22-секундній короткометражці, де знявся Ален у дитинстві, це був дебют, він так його коментував:

    Я нічого не вмів робити. Аллегре так подивився на мене і сказав: «Слухай мене уважно, Алене. Говори так, як говориш зі мною. Дивись, як ти дивишся на мене. Слухай, як ти слухаєш мене. Не грай, живи». Це все змінило. Якби Ів Аллегре не сказав мені цього, у мене б не було цієї кар’єри.
    оригінальний текст

    Je ne savais rien faire. Allégret m'a regardé comme ça et il m'a dit: " Écoute-moi bien, Alain. Parle comme tu me parles. Regarde comme tu me regardes. Écoute comme tu m'écoutes. Ne joue pas, vis ". Ça a tout changé. Si Yves Allégret ne m'avait pas dit ça, je n'aurais pas eu cette carrière.

    — Ален Делон про дебют в кіно та слова Іва Аллегре, режисера першого фільму, де зіграв Ален Делон, [31]

    Моя кар'єра не має нічого спільного з комедійною діяльністю. Комедіант — це покликання. Це суттєва різниця — і тут немає нічого принизливого — між Бельмондо та Делоном. Я — актор, Жан-Поль — комедіант. Комедіант грає, він роками вчиться, поки актор живе. Я завжди жив своїми ролями. Я ніколи не грав. Актор — випадковість. Я — випадковість. Моє життя — випадковість. Моя кар'єра — випадковість.

    оригінальний текст (французька)

    Ma carrière n’a rien à voir avec le métier de comédien. Comédien, c’est une vocation. C’est la différence essentielle – et il n’y a rien de péjoratif ici – entre Belmondo et Delon. Je suis un acteur, Jean-Paul est un comédien. Un comédien joue, il passe des années à apprendre, alors que l’acteur vit. Moi, j’ai toujours vécu mes rôles. Je n’ai jamais joué. Un acteur est un accident. Je suis un accident. Ma vie est un accident. Ma carrière est un accident.

    — Ален Делон, порівнюючи себе зі своїм другом, Жаном-Полем Бельмондо, про початок кар'єри[32][10]

    Наступного, 1958 року, на екрани вийшла кінокомедія «Будь красивою та помовчуй» (фр. Sois belle et tais-toi) Марка Аллегре, старшого брата Іва, на зйомках якої Ален познайомився з Мілен Демонжо, Анрі Відалем, а також ще одним, таким же, як і він, актором-початківцем: Жаном-Полем Бельмондо. Того ж року Делон отримав свою першу головну роль драгунського обер-лейтенанта Франца Лобгаймера в історичній драмі «Крістіна»[fr] (фр. Christine) режисера П'єра Гаспара-Юї[fr]. На знімальному майданчику він познайомився з молодою австрійською акторкою Ромі Шнайдер, що зіграла головну жіночу роль у фільмі[10], і між ними почався роман, що тривав до 1963 року[33].

    Після «Крістіни» Делон мав успіх у комедії «Слабкі жінки»[fr] (фр. Faibles Femmes) Мішеля Буарона[fr], де зіграв головну чоловічу роль в оточенні цілого ряду французьких акторок: вже згаданої Мілен Демонжо, Паскаль Петі[fr], Жаклін Сассар[fr] тощо. У драмедії «Дорога школярів»[fr] (фр. Le Chemin des écoliers) того ж режисера, екранізації роману Марселя Еме, він зіграв сина персонажа Бурвіля.

    1960-ті: злет кар'єри

    ред.

    Справжнє визнання акторові принесла роль у фільмі 1960 року «На яскравому сонці» (фр. Plein Soleil) режисера Рене Клемана, знятому за романом американської письменниці Патриції Гайсміт «Талановитий містер Ріплі» (англ. The Talented Mr. Ripley). Делон став першим виконавцем ролі Тома Ріплі — психопатичного лиходія, шахрая та серійного вбивці. Пізніше цього ж персонажа зіграють Метт Деймон («Талановитий містер Ріплі»), Джон Малкович («Гра Ріплі»[en]) та інші актори. Партнерами по знімальному майданчику Алена став його близький друг Моріс Роне[fr] та Марі Лафоре, а також невелику епізодичну роль виконала наречена Ромі. Наступним успіхом стала драма «Рокко та його брати» (італ. Rocco e i suoi fratelli) італійського режисера Лукіно Вісконті, який отримав «Великий приз» журі на Венеційському кінофестивалі. Невдовзі актор-початківець знявся разом з Бріжіт Бардо в романтичному кіноальманасі «Знамениті любовні історії» (фр. Les Amours célèbres) Мішеля Буарона, костюмованому фільмі, натхненному коміксами Поля Гордо[fr]. У тому ж році Ален Делон почав підприємницьку діяльність, купивши ресторан La Camargue в Старій Ніцці[fr].

    З часом він все менше виконував «прості» ролі, як на початку кар'єри, хоча вони все одно були. Однак, ні комедія про італійських анархістів «Як радісно жити» (італ. Che gioia vivere) Рене Клемана, ні новела в альманасі «Диявол і десять заповідей» (фр. Le Diable et les dix commandements) Жульєна Дювів'є (де герой Алена спокушає персонажа Даніель Дар'є) не є найвідомішими ролями актора. У 1962 році Делон зіграв разом з Монікою Вітті в драмі «Затемнення» (фр. L'Éclipse) Мікеланджело Антоніоні, фільмі, який отримав приз журі на Каннському кінофестивалі 1962 року.

     
    Жан Габен[ком. 6]

    1963 рік приніс актору роль Танкреді Фальконері[it] в ще одному фільмі Вісконті, історичній епопеї про період Рісорджименто і італійській історії «Леопард» (італ. Il Gattopardo). Партнерами Делона стала зірка італійського кіно Клаудія Кардінале та голлівудський актор Берт Ланкастер. Стрічка отримала «Золоту пальмову гілку» на Каннському кінофестивалі та залишилася однією з найголовніших ролей, зрештою зробивши Алена Делона головним актором великого європейського кіно.

    Того ж року під керівництвом Анрі Вернея було знято фільм «Мелодія з підвалу» (фр. Mélodie en sous-sol), яка отримала американський «Золотий глобус» у категорії «найкращий фільм іноземною мовою».}} На зйомках цієї класики детективного жанру Делон познайомився зі своїм кумиром, яким надихався ще в часи служби в армії — Жаном Габеном[25][26]. Пізніше актор згадував:

    Він [Габен] був босом, він — мій метр.
    оригінальний текст

    C’était le patron, c'est mon maître… …Il m'appelait «Alain le môme», et moi j'ai eu la chance de pouvoir l'appeler Jean.

    — Ален Делон про Жана Габена, [34]

    Ця послідовність успішних ролей вважається серією визначних фільмів у кар'єрі актора. В інших жанрах Делон також відзначився, зокрема як виконавець подвійної ролі в пригодницькому фільмі «Чорний тюльпан» (італ. Il Tulipano Nero), екранізації однойменного роману Александра Дюма (батька), що зняв Крістіан-Жак з ще однією італійською зіркою — Вірною Лізі. Слідом за «Леопардом» Вісконті режисер запросив Алена зіграти в театрі, у виставі за п'єсою «Шкода, що вона повія»[en] (англ. 'Tis Pity She's a Whore) англійського драматурга XVII століття Джона Форда[en] разом з Ромі Шнайдер і Данієлем Сорано[fr].

    У 1964 році Делон спробував свої сили в продюсуванні авторського кіно[fr]. Так на екрани вийшла стрічка «Нескорений» (фр. L'Insoumis) Алена Кавальє з Делоном же у головній ролі. Після кількарічної паузи Ален возз'єднався з режисером Рене Клеманом у праці над фільмом «Хижаки» (фр. Le Félins) з американками, Джейн Фондою та Лолою Олбрайт, у головних ролях. Того ж року він одружився з Франсін Бартелемі (Канова), яка дебютувала в кіно пізніше під сценічним ім'ям Наталі Делон. Наступного, 1964 року, в подружжя народився первенець[35].

     
    Делон в аеропорту Сантос-Дюмон[pt], Ріо-де-Жанейро. 16 березня 1965 року

    Після ряду французько-італійських фільмів кар'єра Делона стала по-справжньому міжнародною. У Сполученому Королівстві він зіграв у композитному фільмі «Жовтий Роллс-Ройс»[en] (англ. The Yellow Rolls-Royce) Ентоні Асквіта разом із Ширлі Мак-Лейн і Джорджем К. Скоттом, а також у 1968 році мав роль у французько-британській еротичній драмі «Мотоциклістка»[fr] (фр. La Motocyclette) Джека Кардіффа[en], знятій за мотивами твору Андре П'єра де Мандьярга.

    У Голлівуді знімався з Енн-Маргрет, Ваном Гефліном і Джеком Пелансом у французько-американському трилері «Одного разу злодій»[fr] (англ. Once a Thief), а в пародійному вестерні 1966 року «Техас за річкою»[en] (англ. Texas Across the River) — з Діном Мартіном. Одним з найвідоміших іноземних фільмів того часу стала воєнна стрічка Зниклий загін (англ. Lost Command) Марка Робсона, де головні ролі поряд з Аленом розділили Ентоні Квінн і Джордж Сігал, а головну жіночу — Клаудія Кардінале. Врешті, розчарований якістю фільмів, які йому запропонували американці Делон розірвав контракт і повернувся у Францію[36].

    У 1966 році Клеман дав йому роль сподвижника Шарля де Голля, Жака Шабана-Дельмаса, в епічному воєнному фільмі про рух Опору «Чи горить Париж?» (фр. Paris brûle-t-il?). Ставши, безсумнівно популярним актором у Франції, Делон зіграв ряд ролей із «зірковими» колегами: з Ліно Вентурою в «Шукачах пригод» (фр. Les Aventuriers), із Зентою Берґер у трилері Жульєна Дювів'є «Диявольськи Ваш» (фр. Diaboliquement vôtre), і вдруге з Бріжіт Бардо в новелі за твором Едгара Аллана По «Вільям Вілсон»[en] (англ. William Wilson) кіноальманаху «Три кроки у маренні»[fr] (італ. Tre passi nel delirio). Впродовж липня-серпня 1967 року Ален і Наталі Делони знялися разом у фільмі Жана-П'єра Мельвіля «Самурай» (фр. Le Samouraï), дебюті Наталі, як кіноакторки.

    Наступного року Делон повернувся до театру де зіграв у постановці Реймона Руло за п'єсою Жана Ко «Виколоті очі» (фр. Les Yeux crevés). 1968 року Делон зіграв з Чарльзом Бронсоном у детективному фільмі «Прощавай, друже» (фр. Adieu l'ami) Жана Ермана[fr]. Того ж року актором була заснована власна продюсерська компанія Adel Productions[fr]. Першим спродюсованим фільмом став «Джефф»[fr] (фр. Jeff) того ж Жана Ермана. Як і в попередній продюсерській стрічці, «Нескорений», Делон виконав головну чоловічу роль, а в партнерки запросив французьку акторку Мірей Дарк, з якою в Делона почалися романтичні стосунки після розлучення з Наталі.

     
    Зйомки «Сицилійського клану». Зліва направо: Ліно Вентура, Жан Габен, Делон

    Кінець 1960-х відзначився двома класичними наурними фільмами: «Басейн» (фр. La Piscine) і «Сицилійський клан» (фр. Le Clan des Siciliens), обидва 1969 року. У першому фільмі, знятому Жаком Дере, як і в «На яскравому сонці», разом з Аленом зіграв його друг Моріс Роне[fr], а також колишня наречена Ромі Шнайдер. «Сицилійський клан» же об'єднав в одному кадрі одразу трьох зірок французького кіно: Вентуру, Габена і Делона.

    У цей же час спалахнув скандал, так звана «Справа Марковича»[fr], пов'язана з вбивством особистого тілоохоронця Алена Делона, Стевана Марковича[sr]. Справа швидко переросла у великий політичний сексуальний скандал, пов'язаний з тодішнім прем'єр-міністром, Жоржем Помпіду. Одним з основних підозрюваних став друг Делона, Франсуа Маркантоні[fr]. Алена допитувала поліція, попри те, що вбивство, ймовірно, відбулося в Іль-де-Франс, а він у цей час перебував у Варі на знімальному майданчику «Басейну». 1969 року Делон розширив свій бізнес, заснувавши кінну ферму[fr] в Екс-ан-Провансі разом з акторкою Мірей Дарк і, як подейкують, гангстером і «хрещеним батьком» Марселю Джекі Імбером[fr].

    1970-ті: роки успіху

    ред.

    У 1970 році Делон знявся зі своїм суперником у французькому кіно, Жаном-Полем Бельмондо, у класичному гангстерському фільмі Жака Дере, «Борсаліно» (фр. Borsalino), про двох бандитів Франсуа Капелла і Рокка Сіффреді, що намагаються контролювати нелегальний бізнес Марселя 1930-х років. У 1970 і 1972 роках актор знову знявся у метра французького кіно, Жана-П'єра Мельвіля. За його участю вийшли кримінальні фільми «Червоне коло»[fr] (фр. Le Cercle rouge) разом з Бурвілем і «Поліцейський» (фр. Un flic), завдяки якому він познайомився з Катрін Деньов і американцем Річардом Кренною. Протягом десятиліття він розвинув і довів до крайності два істотних аспекти свого кінематографічного амплуа: своєрідний фетиш одягу (капелюх і довгий плащ) і «професійність» героя (чим би він не займався). Характерні риси героїв об'єднують і «Червоне коло», і «Поліцейського» і сиквел фільму «Борсаліно», «Борсаліно і компанія» (англ. Borsalino and Co.) 1974 року (але вже без Бельмондо). Того ж року вийшов один з небагатьох вестернів за участю Делона, «Зорро» (фр. Zorro), про однойменного персонажа, «героя в масці», який, подібно Робіну Гуду, допомагає знедоленим жителям Нової Іспанії. Цей персонаж був виконаний так само в типовому для Делона стилі, хоч і без нуарного плаща.

     
    Джейн Девенпорт, яка грає коханку Делона в реальному житті, Меддлі Беймі[fr], разом з дівчиною актора, Мірей Дарк. 1969 рік, зйомки фільму «Медлі»[fr].

    Плідним був дует з партнеркою Алена, Мірей Дарк. Разом вони знялися у фільмах «Медлі»[fr] (фр. Madly) 1970 року, «Крижані груди»[fr] (фр. Les Seins de glace) 1974 року та «Поспішний чоловік»[fr] (фр. L'Homme pressé) 1977 року.

    1971 рік ознаменував першу співпрацю Делона з Джозефом Лоузі в історичній драмі «Вбивство Троцького» (фр. L'Assassinat de Trotsky), де актор зіграв радянського кілера Рамона Меркадера, який видавав себе за канадця-троцькіста Френка Джексона. Партнерами по знімальному майданчику стала давня подруга Алена, Ромі Шнайдер і британський актор Річард Бартон. Кілька років по тому вийшла ще одна кінокартина Лоузі «Мосьє Кляйн» (фр. Monsieur Klein), у якій Делон виступив і головним актором і продюсером. Попри те, що стрічка не отримала головної нагороди у Каннах 1976 року, він мав великий успіх серед кінокритиків і вже наступного, 1977 року, отримав три «Сезари», зокрема премію у категорії «Найкращий фільм».

    У 1970-х — на початку 1980-х років Ален Делон знявся у великій кількості бойовиків, переважно трилерів, де грав як героїв або антигероїв, іноді трагічних: у комедії «Чоловік із Сен-Мішель»[fr] (італ. L'uomo di Saint-Michael) з Наталі Делон у 1971 році, а також кримінальних фільмах «Поліцейська історія» (фр. Flic Story, 1975 рік), де зіграв роль інспектора Роже Борніша[fr], «Банда»[fr] (фр. Le Gang, 1977 рік) і «Трьох потрібно прибрати» (фр. Trois Hommes à abattre, 1980 рік) з Далілою Ді Ладзаро. У той же період на екрани вийшли стрічки: «Циган» (фр. Le Gitan) з Бернаром Жиродо та Ренато Сальваторі (його брат у «Рокко» Вісконті); «Повернення бумеранга»[fr] (фр. Comme un boomerang) з Шарлем Ванелем; «Смерть негідника» (фр. Mort d'un pourri) з Орнеллою Муті та Клаусом Кінскі; вестерн «Червоне сонце» (фр. Soleil rouge) з Чарльзом Бронсоном, Урсулою Андресс.

     
    Делон на зйомках «Перша ніч спокою»[fr]

    Той же період ознаменувався ще кількома спробами потрапити в американську кіноіндустрію. Зокрема, зігравши 1973 року головну роль у шпигунському фільмі «Скорпіон»[en] (англ. Scorpio) Майкла Віннера разом з Бертом Ланкастером і Полом Скофілдом, а також у фільмі-катастрофі «Конкорд ... Аеропорт 79»[en] (англ. The Concorde … Airport '79) із Сільвією Крістель і Робертом Ваґнером, які великого комерційного успіху не досягли.

    Делон двічі знявся з Симоною Синьйоре, у «Вдові Кудер»[fr] (фр. La Veuve Couderc) П'єра Граньє-Дефера та в «Спалених клунях»[fr] (фр. Les Granges brûlées) Жана Шапо[fr]. А також востаннє зіграв з Габеном у драмі Жозе Джованні[fr] «Двоє в місті» (фр. Deux Hommes dans la ville). Ален Жессюа запропонував акторові дві цікаві ролі: в «Лікуванні шоком» (фр. Traitement de choc) 1973 року з Анні Жирардо та в «Армагеддоні»[fr] (фр. Armaguedon) з Жаном Янном.

    1978 року в прокат вийшов фільм «Силова гра»[fr] (фр. Le Jeu de la puissance), спродюсований Делоном з британськими акторами Девідом Геммінґсом[en], Пітером О'Тулом і Дональдом Плезенсом.

    Попри критику суто «комерційних» стрічок актора, він ніколи не полишав авторського кіно. На додаток до вже згаданих фільмів, він зіграв у 1972 році в «Першій ночі спокою»[fr] (італ. La prima notte di quiete) італійського режисера Валеріо Дзурліні, де вперше з'явилося амплуа «втомленого Делона». У 1978 році актор знявся в драматичному трилері «Увага, дивляться діти!»[fr] (фр. Attention, les enfants regardent) Сержа Леруа[fr], нетиповому та маловідомому фільмі, де також Ален зіграв нестандартну для себе роль.

    1980-ті та 1990-ті

    ред.

    На початку 1980-х років на екрани вийшов політичний трилер «Тегеран-43», знятий спільно СРСР, Францією та Швейцарією. Делон, Клод Жад і Курд Юрґенс зіграли поряд із радянськими акторами Арменом Джигарханяном, Миколою Гринько та іншими. Популярність фільму була особливо великою в країнах «соціалістичного табору» й отримала 47 мільйонів глядачів в кінотеатрах лише Радянського Союзу.

    1980-ті роки також відзначилися дебютом Делона-режисера. Так 1981 року вийшов кримінальний трилер «За шкуру поліцейського» (фр. Pour la peau d'un flic), знятий за романом Жана-Патріка Маншетта «Яке благословення!»[fr] (фр. Que d'os !). У цій же стрічці знялась 21-річна французька акторка Анн Парійо, з якою в Алена почався роман. Того року актору виповнилося 46 років.

    Як продюсер, Делон зняв ряд фільмів з експлуатаційним словом «коп» у назві (фр. flic, в українському варіанті «поліцейський»): «За шкуру поліцейського» (фр. Pour la peau d'un flic, 1981 рік), «Слово поліцейського»[fr] (фр. Parole de flic, 1985 рік), «Не будіть сплячого поліцейського»[fr] (фр. Ne réveillez pas un flic qui dort, 1988 рік). Він же виконав головні ролі в усіх цих комерційно успішних стрічках. 1982 року на екрани вийшов ще один кримінальний фільм з Катрін Деньов — «Шок» (фр. Le Choc), де Ален виступив другим режисером спільно з Робіном Девісом[fr]. Він же був співавтором сюжету та діалогів. Третьою й останньою спробою себе в режисерському кріслі стала поліцейська кримінальна драма «Неприборканий»[fr] (фр. Le Battant) 1983 року, знову з Девісом і Анн Парійо в головній жіночій ролі.

    Крім стандартного, комерційно успішного амплуа «змученого поліцейського» Ален зіграв у ті роки й ряд інших ролей. Наступного року на екрани вийшла екранізація Марселя Пруста, «Кохання Свана»[fr] (фр. Un amour de Swann), де Делон зіграв барона де Шарлю[fr], однак стрічка отримала суперечливі відгуки критиків. Наступного року актор знову відійшов від свого героя-детектива, щоб знятися у фільмі «Наша історія»[fr] (фр. Notre histoire) Бертрана Бліє, який приніс йому приз «Сезар» за найкращу чоловічу роль, єдину нагороду такого рівня за окрему роль у кар'єрі Делона. У 1986 році Делон спробував оновити свій образ роллю у фільмі «Вихід»[fr] (фр. Le Passage), який він же і спродюсував, а також став співавтором сценарію. Крім того, 1988 року вийшла перша з 1962 року телевізійна стрічка за участю актора, «Кіно»[fr] (фр. Cinéma) — мінісеріал, для якого актор заспівав саундтрек.

    У 1987 році Делон познайомився з Розалі ван Брімен[fr] під час зйомок музичного кліпу. У пари почалися романтичні стосунки, і 25 листопада 1990 року народилася донька Анушка, а 18 березня 1994 року — її молодший брат Ален-Фаб'єн[fr]. Пара була разом до 2001 року[37].

    Якщо роллю у фільмі «Нова хвиля» (фр. Nouvelle Vague) Жана-Люка Годара 1990 року, Ален повернув прихильність деяких кінокритиків, то для широкого загалу Делон продовжив залишатися автором комерційних фільмів, як у трилері «Танцювальна машина»[fr] (фр. Dancing Machine) того ж року. Фільм «Повернення Казанови»[fr] (фр. Le Retour de Casanova) 1992 року, адаптований Жаном-Клодом Кар'єром за романом Артура Шніцлера, також не досяг очікуваного успіху. Тоді Ален Делон швидко зняв два фільми під керівництвом Жака Дере, «Злочин»[fr] (фр. Un crime) і «Плюшевий ведмедик»[fr] (фр. L'Ours en peluche), жоден з яких не став успішним.

    У стрічці «День і ніч»[fr] (фр. Le Jour et la Nuit) письменника та філософа Бернара-Анрі Леві Ален знявся з американською «дівою» Лорен Беколл, але колосальна рекламна кампанія супроводжувалася жахливою зустріччю критиків. Один з найвпливовіших кіножурналів, Cahiers du cinéma, назвав його «найгіршим фільмом з 1945 року»[ком. 7]. Це комерційне фіаско вважається одним із найбільших провалів у кар'єрі Алена Делона. Наступного року він з'явився у комедії «Один шанс на двох» (фр. Une chance sur deux) Патріса Леконта, де в ностальгічній формі розповідається про мистецьке возз'єднання Бельмондо та Делона через тридцять років після «Борсаліно». Хоча фільм перевищив мільйон переглядів, очікуваного успіху не досяг. У 1999 році Делон оголосив про завершення кінокар'єри.

    На театральну сцену актор повернувся в 1996 році, виконавши роль у п'єсі «Загадкові варіації» (фр. Variations énigmatiques) Еріка-Еммануеля Шмітта.

    2000-ні: повернення на екрани

    ред.
     
    Актор на 25-й церемонії вручення премії «Сезар», 2000 рік

    Попри оголошення про завершення кар'єри та після смерті таких режисерів, як Клеман, Вісконті чи Лоузі, Ален Делон погодився в 1999 році взяти участь у фільмі Бертрана Бліє «Актори» (фр. Les Acteurs), в якому він віддав шану своїм колегам по знімальному майданчику, що не дожили до цього моменту: Жану Габену, Ліно Вентурі, Бурвілю і Луї де Фюнесу, Іву Монтану та Симоні Синьйоре.

    У 2001 році Делон зіграв комісара поліції Марселя, Фабіо Монтале (фр. Fabio Montale), в однойменному[fr] детективному серіалі за творами Жана-Клода Іззо[fr] для TF1, який став одним з найпопулярніших серіалів французького телебачення за кількістю аудиторії (12,4 мільйона глядачів)[38]. Потім він грав впродовж 2003—2004 років роль Френка Ріва (фр. Frank Riva) в однойменному серіалі[fr] телеканалу France 2 з Жаком Перреном і Мірей Дарк[39]. Крім того, 2003 року на телеекрани вийшла стрічка «Лев»[fr] (фр. Le Lion) з Аленом у головній ролі, екранізація однойменного роману[fr] Жозефа Кесселя. Партнерами по знімальному майданчику стали донька Делона, Анушка, та Орнелла Муті[40].

    У жовтні 2002 року Ален Делон і Розалі ван Брімен[fr] розійшлися після, приблизно, 15 років життя разом[41]. У той час, 67-річний Ален, перебуваючи в депресії, часто зізнавався пресі у своїй відсутності бажання жити, як пізніше розповіла Мірей Дарк[42]. 2003 року, партнерка по фільму «Леопард», Клаудія Кардінале, вручила Делону «Золоту зірку» кінофестивалю в Марракеші[en], а 2005 року актора нагородив Президент Франції, Жак Ширак, званням офіцера ордену Почесного легіону[43] за «внесок у світове кіно».

    2008 рік відзначився роллю Юлія Цезаря в комедії «Астерікс на Олімпійських іграх» (фр. Astérix aux Jeux olympiques). Попри великий бюджет і понад 6 мільйонів глядачів, стрічка була погано сприйнята кінокритиками та не отримала очікуваного успіху[44]. Крім ролей на екранах кіно та телебачення актор продовжував виступати на сцені театру. У 2007—2008 роках послідовно були поставлені «Мости округу Медісон» (фр. Sur la route de Madison) і «Любовні листи»[fr] (англ. Love Letters) з Мірей Дарк і Анук Еме відповідно[45][46].

    2010-ті та 2020-ті

    ред.
     
    Делон у 2017 році, Трансильванський фестиваль[en]

    У 2010 році Ален Делон знявся в телефільмі «Один чоловік забагато»[fr] (фр. Un mari de trop) разом зі співачкою Lorie[47]. Він повернувся до театру в 2011 році з виставою за п'єсою «Звичайний день»[fr] (фр. Une journée ordinaire) про стосунки між батьком і дочкою, яку він зіграв разом зі своєю дочкою Анушкою та Елізою Серв'є[fr][48]. Він став президентом журі конкурсу «Міс Франція 2012»[fr], як у 2001[fr] та 2011[fr] роках, він був призначений довічним президентом журі[49]. Насправді Делон очолював журі лише до виборів «Міс Франція 2013»[en], вирішивши залишити цю посаду через розбіжності з організаторами конкурсу щодо коментарів на підтримку популістської націоналістичної партії «Національне об'єднання», які актор висловив пресі[50].

    На Каннському кінофестивалі 2013 року вшанували Алена Делона, представивши в рамках секції Cannes Classics[fr] оновлену версію фільму «На яскравому сонці» (фр. Plein Soleil) 1960 року. У жовтні того ж року актор знову зіграв у театральній виставі «Звичайний день» (фр. Une journée ordinaire), але цього разу з гастролями по країні.

    В інтерв'ю Paris Match у січні 2018 року: «Життя більше не приносить мені багато. Я все знав, усе бачив. Але понад усе я ненавиджу цю епоху, мене нудить від неї. […] Я знаю, що покину цей світ без жалю»[ком. 8][51][52]. 19 травня 2019 року під час Каннського кінофестивалю він отримав «Почесну Золоту пальмову гілку»[fr] за кар'єру[53]. Ален довгий час потерпав через головний біль і запаморочення, спричинених аритмією. 16 серпня 2019 року його було шпиталізовано в медичний заклад поблизу Неї-сюр-Сен з підозрою на інсульт[54]. У червні 2021 року Ален Делон зізнався, що хотів зняти фільм востаннє перед смертю: «[Я] хочу зняти фільм і особливо зняти свій останній фільм. Той, що залишиться назавжди. І тоді я можу піти, мені більше не буде чим зайнятися»[ком. 9][55].

    Смерть

    ред.

    Делон помер 18 серпня 2024 року у своєму маєтку Ла Брюлері у французькій комуні Душі в оточенні сім'ї.[56][57][58]

    Фільмографія

    ред.
     
    На яскравому сонці, 1960 рік. Разом з Марі Лафоре
     
    Рокко та його брати, 1960 рік
     
    Леопард, 1962 рік з Клаудією Кардінале та Бертом Ланкастером
     
    Шукачі пригод, 1967 рік з Оділь Пуассон[fr]
     
    Сицилійський клан, 1969 рік
     
    Вдова Кудер[fr], 1971 рік
    Українські назви фільмів у таблиці подано шляхом перекладу оригінальних назв.
    Рік Українська назва Оригінальна назва Роль
    1949 ф Викрадення Le Rapt У титрах роль не вказана[ком. 10].
    1957 ф Коли втручається жінка[fr] Quand la femme s'en mêle Жо (фр. Jo)
    1958 ф Будь красивою та помовчуй Sois belle et tais-toi Лулу (фр. Loulou)
    1958 ф Крістіна[fr] Christine Франц Лобгаймер (фр. Franz Lobheimer)
    1959 ф Слабкі жінки[fr] Faibles Femmes Жульєн Феналь (фр. Julien Fenal)
    1959 ф Дорога школярів[fr] Le Chemin des écoliers Антуан Мішо (фр. Antoine Michaud)
    1960 ф На яскравому сонці Plein Soleil Том Ріплі / Філіп Грінліф (фр. Tom Ripley / Philippe Greenleaf)
    1960 ф Рокко та його брати Rocco et ses frères (італ. Rocco e i suoi fratelli) Рокко Паронді (італ. Rocco Parondi)
    1961 ф Як радісно жити Quelle joie de vivre (італ. Che gioia vivere) Улісс Чекконато (італ. Ulysse Cecconato)
    1961 ф Знамениті любовні історії Les Amours célèbres Новела «Агнес Бернауер» (фр. Agnès Bernauer). Герцог Альбрехт Баварський
    1962 тф Пес Le Chien Луї (фр. Lui)
    1962 ф Затемнення L'Éclipse (італ. L’Eclisse) П'єро (італ. Piero)
    1962 ф Руда[de] нім. Die Rote (італ. La rossa) У титрах роль не вказана[ком. 11].
    1962 ф Диявол і десять заповідей Le Diable et les dix commandements 5-та заповідь – Шануй свого батька й матір (фр. 5e commandement - Tes père et mère honoreras). П'єр Месаже (фр. Pierre Messager)
    1962 ф Марко Поло[ком. 12] Marco Polo Марко Поло (фр. Marco Polo)
    1963 ф Мелодія з підвалу Mélodie en sous-sol Френсіс Верло (фр. Francis Verlot)
    1963 ф Леопард Le Guépard (італ. Il Gattopardo) Танкреді Фальконері[it] (італ. Tancredi Falconeri)
    1963 ф Ланцюгова реакція[fr] Carambolages У титрах роль не вказана[ком. 13].
    1964 ф Чорний тюльпан La Tulipe noire (італ. Il Tulipano Nero) Гійом де Сен-Пре / Жульєн де Сен-Пре фр. Guillaume de Saint-Preux / Julien de Saint-Preux
    1964 ф Хижаки Le Félins Марк (фр. Marc)
    1964 ф Нескорений L'Insoumis Томас Власенрут (фр. Thomas Vlassenroot)
    1964 ф Жовтий Роллс-Ройс[en] англ. The Yellow Rolls-Royce Стефано (англ. Stefano)
    1964 кф Щоденник бою Le journal d'un combat Озвучення закадрового голосу
    1965 ф Одного разу злодій[fr] Les Tueurs de San Francisco (англ. Once a Thief) Едді Педак (англ. Eddie Pedak)
    1965 ф Кохання на морі[fr] L' Amour à la mer актор у фільмі в кінотеатрі (фр. L'acteur du film)
    1966 ф Зниклий загін Les Centurions (англ. Lost Command) Філіп Есклав'є (фр. Philippe Esclavier)
    1966 ф Чи горить Париж? Paris brûle-t-il? Жак Шабан-Дельмас (фр. Jacques Chaban-Delmas)
    1966 ф Техас за річкою[en] англ. Texas Across the River дон Андреа (англ. Don Andrea)
    1967 ф Шукачі пригод Les Aventuriers Маню Бореллі (фр. Manu Borelli)
    1967 ф Самурай Le Samouraï Джефф Кастелло (фр. Jef Costello)
    1967 ф Диявольськи Ваш Diaboliquement vôtre Жорж Кампо (фр. Georges Campo)
    1968 ф Три кроки у маренні[fr] Histoires extraordinaires (італ. Tre passi nel delirio) Новела «Вільям Вілсон»[en] (фр. William Wilson). Вільям Вілсон (фр. William Wilson)
    1968 ф Мотоциклістка[fr] La Motocyclette (англ. The Girl on a Motorcycle) Даніель (фр. Daniel)
    1968 ф Прощавай, друже Adieu l'ami Діно Барран (фр. Dino Barran)
    1968 ф Ho ! Ho ! У титрах роль не вказана, камео[ком. 14].
    1968 ф Виколоті очі Les yeux crevés Джино (фр. Gino)
    1969 ф Басейн La Piscine (італ. La piscina) Жан-Поль Леруа (фр. Jean-Paul Leroy)
    1969 ф Джефф[fr] Jeff Лоран (фр. Laurent)
    1969 ф Сицилійський клан Le Clan des Siciliens Роже Сарте (фр. Roger Sartet)
    1970 ф Борсаліно Borsalino Рок Сіффреді (італ. Roch Siffredi)
    1970 ф Червоне коло[fr] Le Cercle rouge (італ. I senza nome) Коре (фр. Corey)
    1970 ф Медлі[fr] Madly (італ. Il piacere dell'uomo) Жульєн Дандьє (фр. Julien Dandieu)
    1970 ф Помри патроне, помри спокійно[ком. 15] італ. Crepa padrone, crepa tranquillo найманець (італ. mercenaria)
    1971 ф Фантазія серед худоби[fr] Fantasia chez les ploucs У титрах роль не вказана, камео
    1971 ф Чоловік із Сен-Мішель[fr] Doucement les basses (італ. L'uomo di Saint-Michael) Сімон Медьє (фр. Simon Médieu)
    1971 ф Червоне сонце Soleil rouge Готч (фр. Gotch)
    1971 ф Вдова Кудер[fr] La Veuve Couderc (італ. L'evaso) Жан Лавінь (фр. Jean Lavigne)
    1972 ф Жив-був поліцейський[fr] Il était une fois un flic (італ. C'era una volta un commissario...) У титрах роль не вказана, камео[ком. 16].
    1972 ф Вбивство Троцького L'Assassinat de Trotsky (італ. L'assassinio di Trotsky) Френк Джексон (англ. Frank Jackson)
    1972 ф Перша ніч спокою[fr] Le Professeur (італ. La prima notte di quiete) Даніеле Домінічі (італ. Daniele Dominici)
    1972 ф Поліцейський Un flic (італ. Notte sulla città) комісар Едуар Кольман (фр. Le commissaire Édouard Coleman)
    1973 ф Лікування шоком Traitement de choc (італ. L'uomo che uccideva a sangue freddo) доктор Девілерс (фр. docteur Devilers)
    1973 ф Скорпіон[en] англ. Scorpio Жан Лор'є, відомий як «Скорпіон» (фр. Jean Laurier, dit « Scorpio »)
    1973 ф Спалені клуні[fr] Les Granges brûlées суддя П'єр Ларше (фр. Le juge Pierre Larcher)
    1973 ф Тоні Ардзента[it] італ. Tony Arzenta, англ. Big Guns Тоні Ардзента (італ. Tony Arzenta)
    1973 ф Двоє в місті Deux Hommes dans la ville (італ. Due contro la città) Джино Страбліджі (італ. Gino Strabliggi)
    1973 ф Панівна раса La Race des Seigneurs Жульєн Дандьє (фр. Julien Dandieu)
    1974 ф Крижані груди[fr] Les Seins de glace Марк Рільсон (фр. Marc Rilson)
    1974 ф Борсаліно і компанія англ. Borsalino and Co. Рок Сіффреді (італ. Roch Siffredi)
    1975 ф Зорро Zorro дон Дієго де ла Веґа / Зорро (італ. Don Diego de la Vega / Zorro)
    1975 ф Поліцейська історія Flic Story Роже Борніш[fr] (фр. Roger Borniche)
    1975 ф Циган Le Gitan Г'юго Сеннар, «Циган» (фр. Hugo Sennart, dit « Le Gitan »)
    1976 ф Повернення бумеранга[fr] Comme un boomerang Жак Баткін (фр. Jacques Batkin)
    1976 док Америка в кіно англ. America at the Movies Озвучення закадрового голосу
    1976 ф Мосьє Кляйн Monsieur Klein (італ. Mr. Klein) Роберт Кляйн (фр. Robert Klein)
    1977 ф Банда[fr] Le Gang (фр. La gang del parigino) Роберт, відомий як «Божевільний» (фр. Robert, dit «Le dingue»)
    1977 ф Армагеддон[fr] Armaguedon (італ. Quel giorno il mondo tremerà) доктор Мішель Амброз (фр. Le Dr Michel Ambroise)
    1977 ф Поспішний чоловік[fr] L'Homme pressé (італ. L'ultimo giorno d'amore) П'єр Ніокс (фр. Pierre Niox)
    1977 ф Смерть негідника Mort d'un pourri Ксав'є Марешаль, «Ксав» (фр. Xavier Maréchal, dit «Xav»)
    1978 кф Байдужий красень Le Bel Indifférent Еміль (фр. Émile)
    1978 ф Увага, дивляться діти![fr] Attention, les enfants regardent чоловік (фр. L'homme)
    1979 ф Конкорд ... Аеропорт 79[en] The Concorde … Airport '79 капітан Пол Метран (англ. Capt. Paul Metrand)
    1979 ф Військовий лікар Le Toubib Жан-Марі Депре (фр. Jean-Marie Desprée)
    1980 ф Трьох потрібно прибрати Trois Hommes à abattre Мішель Жерфо (фр. Michel Gerfaut)
    1981 ф Тегеран-43 Téhéran 43 (рос. Тегеран-43) інспектор Жорж Фоше (фр. L'inspecteur Georges Foche)
    1981 ф За шкуру поліцейського Pour la peau d'un flic Шука (фр. Choucas)
    1982 ф Шок Le Choc Мартин Тер'є / Крістіан (фр. Martin Terrier / Christian)
    1983 ф Неприборканий[fr] Le Battant Жак Дарне (фр. Jacques Darnay)
    1983 ф Кохання Свана[fr] Un amour de Swann Барон де Шарлю[fr] (фр. Le baron de Charlus)
    1984 ф Наша історія[fr] Notre histoire Робер Авранше (фр. Robert Avranches)
    1985 ф Слово поліцейського[fr] Parole de flic Даніель Пратт (фр. Daniel Pratt)
    1986 ф Вихід[fr] Le Passage Жан Д'яз (фр. Jean Diaz)
    1987 док Люба Америка: листи додому з В'єтнаму[en] англ. Dear America: Letters Home from Vietnam Озвучення закадрового голосу
    1988 с Кіно[fr] Cinéma Жульєн Манда (фр. Julien Manda)
    1988 ф Не будіть сплячого поліцейського[fr] Ne réveillez pas un flic qui dort дивізійний комісар Ежен Гріндель (фр. Le commissaire divisionnaire Eugène Grindel)
    1990 ф Нова хвиля Nouvelle Vague Роджер і Річард Леннокс (фр. Roger et Richard Lennox)
    1990 ф Танцювальна машина[fr] Dancing Machine Алан Вольф (фр. Alan Wolf)
    1992 ф Повернення Казанови[fr] Le Retour de Casanova Джакомо Казанова (фр. Giacomo Casanova)
    1993 ф Злочин[fr] Un crime метр Шарль Дюнан (фр. Maître Charles Dunand)
    1994 ф Плюшевий ведмедик[fr] L'Ours en peluche Жан Рів'єр (фр. Jean Rivière)
    1994 ф Сто та одна ніч Симона Сінема Les Cent et Une Nuits de Simon Cinéma камео
    1997 ф День і ніч[fr] Le Jour et la Nuit Александр (фр. Alexandre)
    1997 док Музей кіно Анрі Ланглуа Le musée du cinéma Henri Langlois Озвучення закадрового голосу
    1998 ф Один шанс на двох Une chance sur deux Жульєн Вігналь (фр. Julien Vignal)
    2000 ф Актори Les Acteurs камео
    2001 с Фабіо Монтале[fr] Fabio Montale 3 серії. Фабіо Монтале (фр. Fabio Montale)
    2003—2004 с Френк Ріва[fr] Frank Riva 6 серій. Френк Ріва (фр. Frank Riva)
    2003 тф Лев[fr] Le Lion Джон Булліт (фр. John Bullit)
    2008 ф Астерікс на Олімпійських іграх Astérix aux Jeux olympiques Гай Юлій Цезар (фр. Jules César)
    2010 тф Один чоловік забагато[fr] Un mari de trop метр Максім де Ружмон (фр. Maître Maxime de Rougemont)
    2011 док Окупаційний інтим L'Occupation Intime Озвучення закадрового голосу
    2012 ф З новим роком, мами! С новым годом, мамы! камео
    2019 ф Будь-яка схожість...[fr] Toute ressemblance… камео

    Нагороди та номінації

    ред.
     
    Моніка Вітті і Делон зі спеціальним призом[it] «Давид ді Донателло», 1972 рік
    Державні ордени
    Кінопремії
    Рік Конкурс Номінація Фільм Результат Прим.
    1964 «Золотий глобус» Найперспективніший новачок – чоловік[en] Леопард Номінація [62]
    1964 Laurel Awards[en] Найкраще чоловіче нове обличчя — Номінація [62]
    1972 «Давид ді Донателло» Спеціальний «Давид ді Донателло»[it] Мосьє Кляйн Перемога [62]
    1977 «Сезар» Найкраща чоловіча роль Мосьє Кляйн Номінація [62]
    1978 «Сезар» Найкраща чоловіча роль Смерть негідника Номінація [62]
    1985 «Сезар» Найкраща чоловіча роль Наша історія[fr] Перемога [62]
    1987 «Бамбі» Міжнародна програма — Перемога [62]
    1989 Таормінський кінофестиваль[it] Кар'єра Харібди — Перемога [62]
    1995 Берлінський міжнародний кінофестиваль «Почесний Золотий Ведмідь»[de] — Перемога [62]
    1998 «Золота камера» «Золота камера» за життєві досягнення — Перемога [62]
    1999 Премія Флаяно[it] Нагорода за кар'єру — Перемога [62]
    2003 Міжнародний кінофестиваль у Марракеш[en] Почесна нагорода фестивалю — Перемога [62]
    2012 Міжнародний кінофестиваль у Локарно Премія за життєві досягнення — Перемога [62]
    2017 Трансильванський міжнародний кінофестиваль[en] Премія за життєві досягнення — Перемога [62]
    2019 Каннський кінофестиваль «Почесна Золота пальмова гілка»[fr] — Перемога [62]
    2020 Корт-Меді Нагорода за життєві досягнення — Перемога [62]

    Родина та особисте життя

    ред.

    Романтичні стосунки та діти

    ред.
     
    «Молодята Європи», 1961 рік, фестиваль Двох Світів[it]

    Ще до великого акторського успіху відомо про стосунки Делона з Бріжит Обер[fr] і Мішель Корду[fr], дружині Іва Аллегре[29]. На знімальному майданчику фільму «Крістіна»[fr] (фр. Christine) Ален познайомився з австрійською акторкою Ромі Шнайдер[10]. Вони закохалися одне в одного з першого погляду, йому на той момент було 22 роки, а вона на три роки від нього молодша. 22 березня 1959 року на березі озера Лугано в будинку батьків Шнайдер «Молодята Європи» (фр. fiancés de l'Europe), як їх тоді називали, повінчалися[63]. Їхній роман тривав впродовж 1959—1963 років[33].

    Німецька співачка Ніко, з якою в Алена були короткотривалі стосунки, 11 серпня 1962 року народила хлопчика Крістіана Аарона Пеффгена, відомого також як Арі Булонь. Попри те, що дитину виховувала Едіт, мати Делона, та усиновив його вітчим, прізвище якого отримав Арі, Ален Делон завжди заперечував, що він був батьком цієї дитини[64]. У 2001 році у своїй книзі спогадів «Любов ніколи не забуває» (фр. L'amour n'oublie jamais) Крістіан Аарон Булонь стверджував, що він був сином Алена Делона.[джерело?]

    Через рік після розриву зі Шнайдер, 13 серпня 1964 року, актор одружився з нікому невідомою дівчиною, Франсін Бартелемі (Канова) в Ла-Віль-о-Клер (департамент Луар і Шер), яка до того ж ще й мала дитину від першого шлюбу. За кілька років Франсін дебютувала в кіно, як «Наталі Делон» разом з чоловіком. 30 вересня 1964 року в Лос-Анджелесі, де актор збирався підписати довгостроковий контракт і зробити кар'єру, народився первенець подружжя — Ентоні. З 19 жовтня 1967 року вони проживали окремо, а 14 лютого 1969 року остаточно розійшлися[35].

      Зовнішні відеофайли
        Paroles... Paroles... на YouTube

    У середині 1960-х в Алена Делона був роман зі співачкою Далідою, хоча вони були друзями з моменту їх першої зустрічі в Парижі 1955 року, оскільки були сусідами на Єлисейських полях[65]. У 1973 році Делон і Даліда, виконали в дуеті шансонову пісню Paroles... Paroles...[fr]. Синґл потрапив в чарти як на батьківщині, так і за кордоном, зокрема за 14 тижнів протримався на 4 місці в Бельгії[66][67] та досяг 28 місця в Японії[68].

    Протягом 15 років, з 1968 до 1983 року, Ален Делон зустрічався з акторкою Мірей Дарк[69][70]. Дарк підтвердила, що пара мала стосунки втрьох з Меддлі Беймі[fr], танцівницею Claudettes[fr] Клода Франсуа[fr], поки Меддлі не пішла до Жака Бреля[71].

    На початку 1980-х років у Делона був роман з акторкою Анн Парійо, потім ще коротший, з Кетрін Блейні, колишньою дружиною автогонщика Дідьє Піроні[72]. У березні 1985 року він позував з нею на обкладинці Paris Match[73], а також у вересні 1985 року на обкладинці Ciné Télé Revue[fr] під час церемонії нагородження[74]. У 1987 році актор познайомився з голландською моделлю Розалі ван Брімен[fr] на зйомках кліпу на його пісню Comme au cinéma. Розалі народила актору двох дітей — доньку Анушку та сина Алена-Фаб'єна[fr][35]. Вони розійшлися у 2001 році після 14 років спільного життя.

    У 2021 році під час інтерв'ю Paris Match Ален повідомив, що у нього є партнерка японського походження Хіромі Роллін[75]. 5 липня 2023 року троє дітей Алена подали скаргу в поліцію на ​​супутницю актора, за моральні знущання, привласнення листування, жорстоке поводження з тваринами, умисне насильство, викрадення та «зловживання слабкістю»[76]. За словами Ентоні Делона, його батько письмово попросив Роллен залишити його дім у Душі-Монкорбон[77]. Попереднє розслідування було відкрито 6 липня[78]. Наступного дня адвокат Хіромі підтвердила, що вона буде оскаржувати звинувачення[79], а також додала, що подасть скаргу на членів сім'ї Делон і охоронців за насильство, скоєне 5 липня 2023 року[80].

    Ален Делон і політика

    ред.
     
    «До всіх французів»

    Ален Делон визначає себе як голліста[81], пояснюючи, що був «вихований у дусі генерала де Голля»[ком. 17][82]. У грудні 1970 року Делон придбав рукопис тексту плаката «До всіх французів» (фр. À tous les Français), який де Голль наказав розвішати вулицями Лондона 20 червня 1940 року, пізніше актор передав його канцлеру Ордена Визволення[83].

     
    Делон і Карла Бруні під час виступу Ніколя Саркозі на прийомі для французів в Шанхаї, 2010 рік

    Як і багато інших митців, зокрема Бріжіт Бардо, він закликав голосувати за правоцентристського політика Валері Жискара д'Естена під час президентських виборів у 1974 та 1981 роках[84][85], а у 1988 році підтримав у першому турі кандидатуру Раймона Барра[86].

    З кінця 1980-х років Делон висловлював свою симпатію до Жана-Марі Ле Пена[87][88] «є речі в його програмі [, які Алена] задовольняють, а інші ні». В інтерв'ю актор казав, що ультраправі «все ще залишаються правими» і що вони «об'єднують кілька мільйонів французів» і на це потрібно зважати[89]. У жовтні 2013 року він привітав прогрес популістського Національного фронту на виборах[ком. 18][90][91] Цю позицію, яку засудили організатори конкурсу Міс Франція та змусили його піти у відставку з посади президента комітету, на що актор відповів: «ваша полеміка настільки ж абсурдна, як і нарцисична та нав'язлива. Ваше ставлення — це зневага до вашої ж громадськості, яка має право голосувати за кого хоче, явне заперечення реальності.»[ком. 19][92].

    Все ж, за словами актора, він віддає перевагу Ніколя Саркозі, а не Національному фронту[93]. А під час виборів до Європейського парламенту 2014 року актор висловив свою симпатію руху Force Vie Крістін Бутін[fr][94].

    22 жовтня 2022 року Ален Делон вперше від 2021 року з'явився на публіці, щоб підтримати Україну. Окрім того, французький актор є другом президента України Володимира Зеленського, зустріч із яким відбулась 23 вересня[95].

    Примітки

    ред.

    Коментарі та цитати

    ред.
    1. ↑ В інтерв'ю[19] він зазначив, що коли грав із синами тюремників на подвір'ї Френської в'язниці, то почув постріли, але він нічого не бачив, оскільки дитині заборонено бути свідком страти.
    2. ↑
      Мій батько мав великий магазин делікатесів, і як тільки я зміг працювати, мене поставили на кухню готувати гусячу печінку, вчитися різати тонкі скибочки салямі і так далі...
      оригінальний текст (французька)

      Mon père tenait une charcuterie importante et dès que je fus en état de travailler, on me plaça à la cuisine pour préparer le foie d'oie et pour apprendre à couper de fines tranches de salami et des choses du même genre.

      — Ален Делон про роботу в магазині вітчима, [21]
    3. ↑
      У 14 років я поїхав з другом, також сином бакалійника. Ми хотіли поїхати в Америку, в Чикаго, і продавати там фірмову французьку ковбасу. Але ж сталося навпаки і ми опинилися в поліцейській дільниці Бордо.
      оригінальний текст (французька)

      À 14 ans, je suis parti avec un ami, lui aussi fils d'un épicier. Nous voulions aller en Amérique, à Chicago, et ouvrir une charcuterie de spécialités françaises. Et au contraire, nous avons abouti au commissariat de police de Bordeaux.

      — Ален Делон про спробу втечі від батьків в Америку, [21]
    4. ↑
      Єдине місце, де я міг отримати роботу — це паризькі генеральні ринки. Я завантажував і розвантажував ящики з фруктами та м'ясом. Увечері в мене була інша робота. Я був офіціантом у кафе біля Єлисейських полів.
      оригінальний текст (французька)

      Le seul travail que je pouvais faire, c'était aux marchés généraux de Paris. Je chargeais et déchargeais des caisses de fruits et de viande. Le soir, j'avais un autre travail. J'étais garçon dans un café du côté des Champs-Élysées.

      — Ален Делон про життя в Парижі після армії, [21]
    5. ↑ Зйомки проходили у серпні 1959 року.
    6. ↑ Габен у ролі комісара Мегре. Кадр з фільму «Мегре ставить пастку»[fr] (фр. Maigret tend un piège) Жана Деланнуа, 1958 рік.
    7. ↑ фр. plus mauvais film depuis 1945
    8. ↑ фр. La vie ne m'apporte plus grand-chose. J'ai tout connu, tout vu. Mais surtout, je hais cette époque, je la vomis. […] Je sais que je quitterai ce monde sans regrets
    9. ↑ фр. [J'ai] envie de faire un film et surtout de faire mon dernier film. Celui qui restera pour toujours. Et après, je pourrai partir, je n’aurai plus rien d’autre à faire
    10. ↑ 22-секундний німий короткометражний фільм.
    11. ↑ Пасажир у Венеції.
    12. ↑ Незавершений фільм Крістіана-Жака.
    13. ↑ Містер Ламберт (фр. M. Lambert)
    14. ↑ Пішохід, якого Голін (персонаж Жана-Поля Бельмондо) ледь не збив в аеропорту.
    15. ↑ Невідомий фільм.
    16. ↑ Чоловік, що дзвонить у двері.
    17. ↑ фр. J'ai été élevé dans l'esprit du général de Gaulle.
    18. ↑
      Протягом багатьох років батько та донька Ле Пен сваряться, але вони борються трохи поодинці. Там вперше вони вже не одні. З ними французи. Важливо. Французи відчули іншу Францію за часів де Голля чи навіть Міттерана. […] Я це схвалюю, я наполягаю на цьому і прекрасно це розумію.
      оригінальний текст (французька)

      Depuis des années, Le Pen père et fille se battent, mais ils se battent un peu seuls. Là, pour la première fois, ils ne sont plus seuls. Ils ont les Français avec eux. C'est important. Les Français ont connu une France différente sous de Gaulle ou même Mitterrand. […] Ça, je l'approuve, je le pousse et le comprends parfaitement bien.

      — Ален Делон про Національний фронт
    19. ↑ фр. Votre polémique est aussi absurde que narcissique et obsessionnelle. Votre attitude est un mépris à l'égard de votre public qui est en droit de voter pour qui il veut, un déni de réalité manifeste

    Посилання на джерела

    ред.
    1. ↑ Bell A. Encyclopædia Britannica — Encyclopædia Britannica, Inc., 1768.
    2. ↑ Encyclopædia Universalis — Encyclopædia Britannica, 1968.
    3. ↑ а б Fichier des personnes décédées mirror
    4. ↑ C. L. Mort de l'acteur français Alain Delon — BFMTV, 2024.
    5. ↑ Mort d'Alain Delon : le douloureux crépuscule d'une légende du cinéma — 2024.
    6. ↑ Alain Delon sera inhumé samedi dans sa propriété de Douchy dans le Loiret — 2024.
    7. ↑ Alain Delon inhumé samedi après-midi en toute intimité, dans sa propriété de Douchy / J. Fenoglio — Paris: Société éditrice du Monde, 2024. — ISSN 0395-2037; 1284-1250; 2262-4694
    8. ↑ Bibliothèque nationale de France BNF: платформа відкритих даних — 2011.
    9. ↑ Помер французький актор Ален Делон, Укрінформ, 18.08.2024
    10. ↑ а б в г д е ж и к Глухова, 2020.
    11. ↑ Alain Delon. Encyclopædia Universalis[fr] (фр.). Процитовано 20 травня 2019.
    12. ↑ Alain Delon | French actor. Encyclopedia Britannica (англ.). Процитовано 20 травня 2019.
    13. ↑ Rode, 1974, p. 20.
    14. ↑ Base Léonore[fr], ministère français de la Culture (ред.). Cote LH/717/13. (фр.)
    15. ↑ а б Family tree of Jean Marcel DELON. Geneanet[fr] (англ.). Процитовано 22 червня 2020.
    16. ↑ Family tree of Jean Marcel Delon. Geneanet[fr] (англ.). Процитовано 22 червня 2020.
    17. ↑ Jean-Louis Beaucarnot[fr], Frédéric Dumoulin. Dictionnaire étonnant des célébrités. — First Éditions, 2015. — P. 78. (фр.)
    18. ↑ Marc Fourny (17 січня 2018). Alain Delon règle ses comptes avec ses parents [Ален Делон зводить рахунки з батьками]. Le Point (фр.). Процитовано 8 листопада 2020.
    19. ↑ Marc Lemonier. Guide des lieux cultes du cinéma en France. — Horay, 2005. — P. 43. (фр.)
    20. ↑ Mathilde Cesbron (19 травня 2019). Alain Delon : « Sans les femmes, je serais mort » [Ален Делон: «Без жінок я б помер»]. Le Point (фр.). Процитовано 8 листопада 2020.
    21. ↑ а б в Dragadze, 1979.
    22. ↑ L'Équipe raconte L'Équipe: 70 ans de passion. — Paris : Groupe Robert Laffont, 2015. — P. 166. — ISBN 978-2-221-19144-6. (фр.)
    23. ↑ Ghislain Loustalot (2018-30-11). Alain Delon: la jeunesse d'un mythe [Ален Делон: молодість міфу]. Paris Match (фр.). Процитовано 14 грудня 2023.
    24. ↑ а б Rode, 1974, p. 24.
    25. ↑ а б Vincent Quivy. Alain Delon. Ange et voyou. — Le Seuil, 2017. — P. 17. (фр.)
    26. ↑ а б Stéphane Boudsocq, Cécile De Sèze (8 листопада 2015). Alain Delon a 80 ans : 1963, une année clef dans la carrière de l'acteur [Алену Делону 80 років: 1963 рік, ключовий у кар'єрі актора]. RTL[fr] (фр.). Процитовано 18 травня 2017.
    27. ↑ Stéphanie Thibault (22 квітня 2011). Alain Delon : son idylle secrète avec Dalida [Ален Делон: його таємний роман із Далідою]. planet.fr (фр.). Процитовано 28 січня 2017.
    28. ↑ Jean-François Gayraud[fr]. Showbiz, people et corruption. — Odile Jacob[fr], 2009. — P. 153. (фр.)
    29. ↑ а б в Rode, 1974, p. 26.
    30. ↑ Graziano Origa[it]. Edifumetto Index. Renzo Barbieri Story. — Milano : Edizioni Rem, 2002. (італ.)
    31. ↑ Marion van Renterghem. Alain Delon: «Je me souviens» // Vanity Fair. — 2017. — № 49 (1 серпня). — С. 38—47. (фр.)
    32. ↑ Ludivine Trichot (21 вересня 2018). Alain Delon : «Aujourd'hui, on n'écrit plus pour des stars mais pour du pognon» [Ален Делон: «Сьогодні ми пишемо вже не для зірок, а для грошей»]. Le Figaro (фр.).
    33. ↑ а б Sarah Lecoeuvre (22 вересня 2018). 55 ans après leur histoire, Alain Delon pense toujours à Romy Schneider. Le Figaro (фр.). Процитовано 22 січня 2020.
    34. ↑ Klhoé Dominguez (12 грудня 2016). Gabin, Schneider, Belmondo : Alain Delon raconte ses amitiés [Габен, Шнайдер, Бельмондо: Ален Делон розповідає про свою дружбу]. Paris Match (фр.). Процитовано 18 травня 2017.
    35. ↑ а б в Qui est qui en France / J. Lafitte. — 2010. — 686 p. (фр.)
    36. ↑ Rode, 1974, p. 48.
    37. ↑ Manon Garrigues (24 липня 2023). Alain Delon et les femmes de sa vie [Ален Делон і жінки в його житті]. Vogue France[fr] (фр.). Процитовано 13 грудня 2023.
    38. ↑ Le score de Titanic coulé par l'Academy. La DH Les Sports+[fr] (фр.). 14 січня 2002.
    39. ↑ Thierry Dague (22 квітня 2003). « Le cinéma français est en train de mourir » [«Французьке кіно вмирає»]. Le Parisien (фр.). Процитовано 4 липня 2023.
    40. ↑ Thierry Dague (25 грудня 2003). « Le Lion » : Alain Delon présente Anouchka [«Лев»: Ален Делон представляє Анушку]. Le Parisien (фр.). Процитовано 4 липня 2023.
    41. ↑ Delon-Rosalie, la séparation [Делон-Розалі, розрив]. La Libre[fr] (фр.). 25 вересня 2002. Процитовано 4 липня 2023.
    42. ↑ Serge Bressan (29 жовтня 2005). «Alain Delon est en manque d'amour» ["Ален Делон потребує кохання"]. La DH Les Sports+[fr] (фр.). Процитовано 13 грудня 2023.
    43. ↑ а б Décret du 25 mars 2005 portant promotion et nomination. Légifrance[fr] (фр.).
    44. ↑ Jérôme Lachasse (26 липня 2021). Les secrets d'"Astérix aux Jeux olympiques", la superproduction la plus folle du cinéma français [Таємниці «Астерікса на Олімпійських іграх», найбожевільнішого блокбастера французького кіно]. BFM TV[fr] (фр.). Процитовано 4 липня 2023.
    45. ↑ Clément Cuyer (26 грудня 2005). Alain Delon et Mireille Darc sur scène ! [Ален Делон і Мірей Дарк на сцені!]. AlloCiné (фр.). Процитовано 4 липня 2023.
    46. ↑ « Alain Delon a toujours été un peu dans ma vie ». Le Parisien (фр.). 8 листопада 2008. Процитовано 4 липня 2023.
    47. ↑ Un mari de trop : Lorie et Alain Delon réunis sur TF1 le 11 octobre 2010. premiere.fr (фр.). 21 вересня 2010. Архів оригіналу за 5 січня 2024. Процитовано 3 липня 2023.
    48. ↑ Delon père et fille : un charme certain. Le Figaro (фр.). 10 лютого 2011. Процитовано 3 липня 2023.
    49. ↑ Miss France : Alain Delon, nouveau Président d'honneur de la Société Miss France. premiere.fr (фр.). 28 жовтня 2010. Процитовано 3 липня 2023.
    50. ↑ Delon quitte avec fracas le comité Miss France. Le Journal du dimanche[fr] (фр.). 18 жовтня 2013. Процитовано 3 липня 2023.
    51. ↑ Maxime Bourdier (11 січня 2018). Alain Delon "vomit" cette époque et "quittera ce monde sans regrets". Le HuffPost[fr] (фр.).
    52. ↑ Alain Delon : "Je hais cette époque (...) je quitterai ce monde sans regrets". RTL[fr] (фр.). 11 січня 2018. Процитовано 5 червня 2020.
    53. ↑ Alain Delon à Cannes : "C'est un peu un hommage posthume, mais de mon vivant". France Info[fr] (фр.). 19 травня 2019.
    54. ↑ Легендарний актор Ален Делон потрапив у реанімацію: що сталося. РБК-Україна. 15 червня 2019. Архів оригіналу за 17 серпня 2019. Процитовано 17 серпня 2019.
    55. ↑ Alain Delon confie vouloir tourner un "dernier film". BFM TV[fr] (фр.). 17 червня 2021. Процитовано 9 серпня 2021..
    56. ↑ Mintzer, Jordan (18 серпня 2024). Alain Delon, Seductive Star of European Cinema, Dies at 88. The Hollywood Reporter (амер.). Процитовано 26 серпня 2024.
    57. ↑ Дочка Алена Делона показала останні фото з батьком. ua.korrespondent.net (рос.). Процитовано 27 серпня 2024.
    58. ↑ https://www.rbc.ua/rus/news/frantsuzkiy-aktor-alen-delon-pomer-vitsi-1723963962.html
    59. ↑ "Ministère de la culture et de la francophonie" (tag) - Nominations au Journal officiel de la République française. Journal officiel de la République française[fr] (фр.). Процитовано 8 вересня 2021.
    60. ↑ Lang, Delon décoration | INA (фр.). 26 травня 1986. Процитовано 8 вересня 2021.
    61. ↑ Указ Президента України від 4 вересня 2023 року № 556/2023 «Про відзначення державними нагородами України»
    62. ↑ а б в г д е ж и к л м н п р с т Нагороди та номінації Alain Delon на сайті IMDb (англ.)
    63. ↑ Julien Sellier[fr]. Romy Schneider: Une vie de star, une fin tragique. — Éditions Asap, 2013. — P. 43. — ISBN 9782359326833. (фр.)
    64. ↑ Paternité d’Alain Delon: la justice suisse devra trancher. Le Matin[fr] (фр.). 7 вересня 2020.
    65. ↑ Alain Delon met en lumière son histoire d'amour avec... Dalida !. Purepeople (фр.). 21 квітня 2011. Процитовано 5 вересня 2018.
    66. ↑ Dalida & Alain Delon - Paroles... Paroles... (Chanson). lescharts.com (фр.).
    67. ↑ Dalida & Alain Delon – Paroles... paroles... ultratop.be (фр.).
    68. ↑ Japan Weeklychart 1973-6-4. nifty.com (яп.). Архів оригіналу за 30 грудня 2004. [Архівовано 2004-12-30 у Wayback Machine.]
    69. ↑ Nicolas Schiavi (30 серпня 2017). Alain Delon et Mireille Darc: « Nous serions restés ensemble si elle avait pu devenir maman  ». Gala[fr] (фр.).
    70. ↑ Claire Conruyt (1 вересня 2017). Obsèques de Mireille Darc : Pascal Desprez et Alain Delon unis dans le chagrin. Le Figaro (фр.).
    71. ↑ Eddy Przybylski (5 листопада 2015). Dans le placard d'Alain Delon: une épouse, un fils et un cadavre. La Libre[fr] (фр.).
    72. ↑ Isabelle Pia (21 квітня 2017). Alain Delon, l'homme qui aima les femmes. Point de vue[fr] (фр.).
    73. ↑  // Paris Match. — 1985. — № 1868 (15 березня). — С. 76—81.
    74. ↑  // Ciné Télé Revue[fr]. — 1985. — № 36 (5 вересня). (фр.)
    75. ↑ Alain Delon: "Hiromi, ma compagne japonaise, a été très présente pendant ma convalescence". Paris Match (фр.). 16 червня 2021. Процитовано 17 червня 2021.
    76. ↑ Les enfants d'Alain Delon portent plainte pour «harcèlement moral» contre sa dame de compagnie. Le Figaro (фр.). 5 липня 2023. Процитовано 7 липня 2023.
    77. ↑ Accusations des enfants d’Alain Delon : Hiromi Rollin «conteste l’intégralité des faits» et va porter plainte. Libération (фр.). Процитовано 7 липня 2023.
    78. ↑ Plaintes des enfants d’Alain Delon : une enquête préliminaire ouverte contre sa femme de compagnie. Libération (фр.). Процитовано 7 липня 2023.
    79. ↑ Affaire Alain Delon : Hiromi Rollin « conteste l’intégralité des faits ». Le Point (фр.). 7 липня 2023. Процитовано 7 липня 2023.
    80. ↑ Alain Delon: Hiromi Rollin «conteste l'intégralité des faits» reprochés et va porter plainte. Le Figaro (фр.). Процитовано 7 липня 2023.
    81. ↑ Alain Delon aimerait ressusciter le Général de Gaulle. Le Figaro (фр.). Процитовано 25 травня 2015.
    82. ↑ Trois signes de la proximité d'Alain Delon avec Jean-Marie Le Pen. France Info[fr] (фр.). 9 жовтня 2013. Процитовано 25 травня 2015.
    83. ↑ Les premiers compagnons du général de Gaulle s'étonnent que le manuscrit ait pu quitter les archives de la France libre. Le Monde (фр.). 25 грудня 1970.
    84. ↑ 1974, Giscard peopolise la campagne de la droite [INTERACTIF]. Slate[fr] (фр.). 18 квітня 2012. Процитовано 5 червня 2020.
    85. ↑ Delon soutient Valéry Giscard d'Estaing. Ina.fr (фр.). 1 січня 1970. Процитовано 18 травня 2017.
    86. ↑ Éric Chaverou (20 квітня 2017). Culture : qui soutient qui pour la présidentielle. Radio France[fr] (фр.).
    87. ↑ Alain Delon «approuve» la poussée du FN. Le Figaro (фр.). 9 жовтня 2013. Процитовано 25 травня 2015.
    88. ↑ Jean-Marie Le Pen parle de son amitié de longue date avec Alain Delon. Closer[fr] (фр.). Процитовано 25 травня 2015.
    89. ↑ Marc Fourny (10 жовтня 2013). Delon-Le Pen : une vieille histoire. Le Point (фр.). Процитовано 18 травня 2017.
    90. ↑ Alain Delon salue la progression du Front national. Le Monde (фр.). Процитовано 9 жовтня 2013.
    91. ↑ Emilie Cabot. Alain Delon lâché par les siens. Le Journal du dimanche[fr] (фр.). Процитовано 9 жовтня 2013.
    92. ↑ Propos sur le FN : Alain Delon claque la porte du comité Miss France. Le Parisien (фр.). 18 жовтня 2015. Процитовано 25 травня 2015.
    93. ↑ Alain Delon salue la progression du Front national. Le Monde (фр.). 9 жовтня 2013. Процитовано 25 травня 2015.
    94. ↑ L'alliance improbable de Christine Boutin, d'Alain Delon, et du Premier ministre hongrois Viktor Orban. Le Lab (Europe 1)[fr] (фр.). 17 травня 2014.
    95. ↑ Ален Делон підтримав Україну та зізнався, що візьме інтерв'ю у Зеленського

    Джерела

    ред.

    Додаткова література

    ред.

    Посилання

    ред.
    Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Ален_Делон&oldid=44064568
      NODES