Дреговичі
Дреговичі (д.-рус. Дреговичи[1]) — одне із східнослов'янських племен (союзів племен), яке жило між Прип'яттю і верхів'ям річки Західна Двіна. Згадуються у «Повісті минулих літ».
| Дреговичі | ||||
| ||||
 | ||||
| Столиця | Турів | |||
| Мови | Давньоруська (давньобілоруська) | |||
| Релігії | Язичництво | |||
| Форма правління | плем'я | |||
| Історія | ||||
| - Засновано | VI ст. | |||
| - Ліквідовано | X ст. | |||
| ||||
Етимологія
ред.Назва цього племені пов'язана зі словами «дрягва», «дрега» — болото: д.-рус. сѣдоша межи Припѣтью и Двиною...и наркошас̑ Дреговичи[1], себто мешкали між річками Прип'ять та Західна Двіна (див. «Прип'ятські болота»). Вважають, що назва дреговичів вказує на характер місцевості, де жило це плем'я, що є вкрай малоймовірним, а почасти й сумнівним через суфікс та побудову слова. Назва дав.-рус. "дрєговичи" є множиною від дав.-рус "дреговичь", що у свою чергу складається з кореня дав.-рус. "дрєг" + "ичь" патрональний суфікс. Цей же суфікс зустрічаємо у формах по батькові Святославич, Ігоревич тощо. Сама структура назва племені "дреговичи" вказує на її походження від імені, ймовірно скороченої форми як це є у випадках з іншими племенами: вятичи, кривичи, радимичи, уличи тощо. У той же час імена племен утворені від місцевостей мають суфікс -яни/ани/іни як от; деревляни, словіни, слов'яни, поляни, сіверяни, вісляни, мазовшани, хорутани. Якби назва "дреговичи" була б утворена від місцевости, то вглядала б як "дреговляни" чи "дрежани", що ніде не зафіксовано.
Історія
ред.Найбільшими містами дреговичів були Турів[2], Мозир[2], Клецьк, Слуцьк та ін.. Землі дреговичів становили самостійне князівство з центром у м. Турові. У 10 ст. це князівство увійшло до складу Київської Русі. Київський князь Володимир Святославич під час поділу Русі на уділи більшу частину землі дреговичів включив до Турово-Пінського князівства, південно-західна частина відійшла до Полоцького князівства. Дреговичі разом з радимичами, кривичами, ятвягами утворили білоруський народ[3]; а частина дреговичів увійшла до складу формування українського народу[4].
За археологічними даними, дреговичі — землеробське населення, яке займалося також промислами й ремеслами (обробка заліза, гончарство тощо). Відомо багато пам'яток дреговичів 9-10 ст. (залишки поселень, курганні могильники з трупоспаленнями). В курганах дреговичів 11-12 ст. виявлено поховання з трупопокладаннями іноді в труні або в зрубі з двосхилим дахом.
Востаннє дреговичі згадуються літописом під таким племінним ім'ям у 1149 році.
Див. також
ред.Примітки
ред.- ↑ а б ЛѢТОПИСЬ ПО ИПАТЬЕВСКОМУ СПИСКУ. Архів оригіналу за 6 серпня 2011. Процитовано 28 жовтня 2014.
- ↑ а б стор. 2171, том. 6, «Енциклопедія українознавства» / Гол. ред. В. Кубійович. — м. Париж, Нью-Йорк: вид. «Молоде життя»-«НТШ»; 1996 р. ISBN 5-7707-6833-9
- ↑ стор. 2446, том. 7, «Енциклопедія українознавства» / Гол. ред. В. Кубійович. — м. Париж, Нью-Йорк: вид. «Молоде життя»-«НТШ»; 1998 р. ISBN 966-7155-02-1
- ↑ стор. 594, том. 2, «Енциклопедія українознавства» / Гол. ред. В. Кубійович. — м. Париж, Нью-Йорк: вид. «Молоде життя»-«НТШ»; 1993 р. ISBN 5-7707-4050-7
Джерела та література
ред.- А. Г. Плахонін. Дреговичі [Архівовано 25 червня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2004. — Т. 2 : Г — Д. — С. 463. — ISBN 966-00-0405-2.
- Гайдай Л. Історія України в особах, термінах, назвах і поняттях.- Луцьк: Вежа, 2000.
- Довідник з історії України. За ред. І.Підкови та Р.Шуста.- К.: Генеза, 1993. [Архівовано 10 квітня 2009 у Wayback Machine.]
- Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж — Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995. — ISBN 5-7707-4049-3.
- «Літопис Руський», м. Київ, вид. «Дніпро», 1989 р., 591 с. — ISBN 5-308-00052-2
- «Энцыклапедыя гісторыі Беларусі»